Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

У залі пролунало довге тихе зітхання. Усі розуміли, що це означає насправді. Чи подобалось це комусь, чи ні, відтепер усі невеличкі агенції переходили під Пенелопин контроль. Так само легко було здогадатись, що навесні цю «ініціативу» узаконять назавжди.

Поряд зі мною щось заворушилось. Невже повернувся Локвуд? Ні. То була тінь усередині скляної колони. Озирнувшись, я з огидою побачила прозору голову Клепгемського Різника, що притулився до скла й ворушив губами. Порожні очні ямки цієї тварюки тупились просто в мене. Я мимоволі здригнулась, аж тут у моїй голові залунав голос черепа:

— Агов, балухатий! Пошукай собі власної людини, а ця вже зайнята!.. Здається, він накинув на тебе оком, Люсі А знаєш, чому? Навіть через таке міцне скло, навіть із дірами замість очей він відчув, що ти побувала на Тому Боці.

— Як це? — трохи злякалась я.

— На тобі залишився потойбічний дух. Як від парфумів, тільки змити його неможливо. Він зостанеться в тебе назавжди. І в Локвуда — теж. От тільки з Марісиним духом його не порівняти. Вона геть просмерділа ним.

— Духом Іншого Світу?

— Так. Тобі здається, що Маріса така гарненька.. Це не тому, що вона сидить на дієті й займається йогою. Будь певна.

— Агов, Люсі! — біля мене знову хтось заворушився, проте цього разу то був не Клепгемський Різник, а Локвуд. Я відразу помітила, як зарожевіли його щоки, а на скронях виступив піт. Він досі тримав у руці склянку з соком і запитав мене, відсьорбнувши з неї: — Я нічого цікавого не пропустив?

Я поглянула на Локвуда, відчуваючи, як моя тривога за нього змінюється роздратуванням, і відповіла:

— Хіба що всю її промову.

Пенелопа тим часом завершила свій виступ кількома банальними фразами, усміхнулась, махнула всім ручкою й зацокала підборами до виходу з зали, де панувала мертва тиша. За нею рушили кілька її охоронців у сріблястих куртках. Коли вона зникла за дверима, лише після цього зала нарешті ожила. Залунав тихий гомін, який дедалі гучнішав і врешті переріс у справжній гармидер.

— Усі, здається, щасливі, — зауважив Локвуд.

— Атож, як і слід було сподіватись, — так само похмуро відповіла я. — Вона ще дужче причавила нас. Ще й прикрилась пам’яттю загиблих агентів. Мовляв, маленьким компаніям не уникнути нових утрат, тож працюймо вкупі. Інакше кажучи, всі ми переходимо під її ніготь — чи до вподоби це нам, чи ні. А де ти був аж досі?

Локвуд усміхнувся мені, як людина, що тільки-но прокинулась. Так і не відповівши мені, він запитав:

— А що сказав череп?

— Те саме, що раніше. Каже, що це і є Маріса. Зовні вона змінилась, зате сутність її та сама, що в жінки, з якою він розмовляв кількадесят років тому. А ще від неї тхне духом Іншого Світу.

Локвуд байдуже кивнув, ніби все це анітрохи не зацікавило його. Він позадкував, даючи дорогу двом понурим агентам з компанії «Мелінґкемп». Усі гості тим часом прямували до виходу. Дехто затримувався, щоб узяти собі ще якийсь напій чи закуску, проте більшість усе-таки прагнула якнайшвидше забратися звідси. Ми з Локвудом, одначе, й досі сиділи за колоною, зсередини якої зирив на нас своїми порожніми очними ямками привид.

— Найприкріше те, — мовив Локвуд, — що відповідь на всі наші питання зараз так близько...

— Ти щось бачив?

— Ні. Намагався, але не зумів.

— Тоді звідки ти знаєш, що...

Він нетерпляче махнув рукою:

— Бо Джордж мав рацію! Відповідь — тут, у Будинку Фіттес! У неї все напохваті, й це дозволяє їй тримати все під контролем! Вона не така дурепа, як Стів Ротвел, що влаштував свої лабораторії просто неба в селі, куди міг потрапити хто завгодно, й виробляв там свої божевільні експерименти! Ні, у неї все тут — і так було завжди! Джордж раніше працював тут, і Кіпс — так само. І вони обидва кажуть, що тут є чимало місць, куди не пускають майже нікого. Це й кілька поверхів підвалів, і особисті Пенелопині апартаменти нагорі. Ти бачила краєм ока Чорну Бібліотеку — там теж повнісінько засекречених книжок. Сьогодні я спробував зазирнути нагору, до житла Пенелопи. Я певен, що розгадка всіх таємниць саме там! — він кивнув у бік дверей, що вели із зали до внутрішніх приміщень. — Там Зала Загиблих Героїв, а за нею ліфти. П’ять ліфтів — з бронзовими дверима, а шостий — із срібними! Той самий, який веде до її кімнат! Як мені хотілось туди потрапити хоч на десять хвилин! Але це неможливо, — зітхнув він.

Я вирячилась на Локвуда:

— Ти що, спробував пролізти туди?..

— Так, мені здалося, що нагода саме слушна, —усміхнувся він. — Пенелопа тут, унизу. Всі її охоронці біля неї, пильнують, щоб ніхто не зайняв їхню любу господиню. Мені залишалось тільки непомітно вислизнути з зали. Зо два рази, щоправда, довелося попетляти, щоб не зіткнутися з ким не треба, але... Одне слово, до Зали Загиблих Героїв я дістався легко. А от далі... Біля кожного з ліфтів стоїть варта. Здоровенні мамули. Довелося вертатись ні з чим.

— А якби не варта, ти поїхав би вгору срібним ліфтом?

— Звісно, поїхав би.

Я аж вибухнула гнівом. Як близько Локвуд підійшов до тієї межі, що розділяє відчайдушність і невситиму жагу смерті?

— Локвуде, — холодно сказала я, — тобі треба поводитись обачніше. Я повірити не можу, що ти насмілився на таке сам, без мене! Я навіть не думала, що...

Мене перервав чийсь радісний вигук:

— Локвуде, нишпорко ви такий! Я так і думав, що ви ховаєтесь десь тут! — до нас, допиваючи келих шампанського, прямував сер Руперт Ґейл. — Що, удвох тут причаїлись? Перетравлюєте невеличку Пенелопину проповідь? Чи, може, шукаєте ще бутербродика, панно Карлайл? — він весело підморгнув мені. — Можу принести вам хоч цілий пакунок!

— Ні, дякую, — відповіла я.— Ми, власне, вже збирались іти.

— Еге ж, це найкраще, що ви можете зараз зробити. Зараз тут будуть прибиральниці, ще виметуть вас разом із сміттям... До речі, панно Карлайл, а навіщо ви тягаєте з собою цей рюкзачисько?

—