Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Порожня могила, Джонатан Страуд 📚 - Українською

Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Порожня могила" автора Джонатан Страуд. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 103
Перейти на сторінку:
Ми звідси вирушаємо на роботу. Є в нас цього вечора зо дві справи... — відповіла я. — Може, показати вам папери?

— Ні, ні. Вважатимемо, що з паперами у вас усе гаразд... — сер Руперт показав на скляну колону, всередині якої далі крутився скривавлений привид. — Здається мені, що хтось у вас закохався, панно Карлайл. Хіба це не чудово — мати залицяльника?

— Я й не знав, що ви так виразно бачите привидів, сере Руперте, — відповів Локвуд. — Ви для цього ніби вже трохи застарі...

Обличчя сера Руперта на мить скривилось, ніби його спіймали на якійсь дрібній помилці.

— Е-е... — завагався він. — Правду кажучи, я завжди здавався старшим за свій вік. Онде двері, дозвольте, я проведу вас... — він справді нав’язливо провів нас із Локвудом аж до виходу, а коли ми вже виходили на ґанок, круг якого досі купчились агенти, що ділились між собою враженнями або чекали на таксі, додав: — А де ж Кабінс? Невже знову нишпорить десь по бібліотеках?

— Ні, Джордж, напевно, вдома, — байдуже відповів Локвуд. — Пече нам з Люсі пиріжки з курятиною й кукурудзою. Останнім часом він стільки сидить на кухні...

— Чудово! — усміхнувся сер Руперт. — Треба якось завітати до вас на Портленд-Роу, скуштувати пиріжків.

— Ласкаво просимо, — відповів так само з усмішкою Локвуд.

— То на добраніч.

— На добраніч.

Зійшовши з ґанку, ми рушили в бік Стренду.

— Коли-небудь, — мовив Локвуд, — я все-таки вб’ю його. Не сьогодні, але дуже скоро.

***

Обидві справи, що чекали на нас у Сого, дійсно виявились дріб’язковими: Причаєний у помешканні над китайським рестораном і Костогрім у провулку біля Вардор-стріт. Ми швидко й легко виявили обидва Джерела (перше — старовинне паперове віяло, друге — кам’яний межовий стовпчик) і запечатали їх. Додому на Портленд-Роу ми повернулися майже опівночі. З вікон вітальні крізь віконниці пробивалося світло.

— Джордж, здається, чекає на нас, щоб поділитися знахідками, — мовив Локвуд. — Я ж казав тобі, що він не діждеться ранку.

Я усміхнулась:

— То ходімо, позбавмо його від цих страждань.

Ми відчинили двері. В передпокої стояла Голлі й спиралась рукою об вішак. В її позі було щось химерне — напружене й водночас зломлене. Голлі дивилась на нас, проте нічого не казала. Здавалось, ніби вона взагалі нікого не бачить.

Ми зупинились на порозі. За одну-єдину мить перемінилось усе — не тільки ніч, а й цілий світ. Ми з Локвудом перезирнулись, і мені запаморочилось у голові.

— Голлі?

— Нарешті ви прийшли. У нас нещастя.

Я ледве встояла на ногах. Усе було зрозуміло.

— Джордж?.. — запитав Локвуд.

— Його знайшли на вулиці. Пораненого. На нього напали.

— З ним усе гаразд? — я ще ніколи не чула в Локвуда такого глухого голосу.

— Ні, — відповіла Голлі, і все попливло перед моїми очима. — Він дуже слабий, Локвуде.

14

Кілька місяців тому ми з Локвудом пройшли крізь портал, зроблений із купи Джерел, нагромадженої всередині залізного кола. Цей простір був повен привидів, що без упину, з виттям кружляли в холодному повітрі. Крізь цей портал ми пробрались до потойбічного світу, схожого на наш світ і водночас цілком відмінного: то було місце, де не діяли звичні для нас закони фізики. Цей перехід до Іншого Світу виявився різким, болісним, несподіваним, і його наслідки стали для нас майже фатальними.

Проте все це було дрібницею порівняно з тим, що я відчувала зараз.

Наш передпокій здавався таким, як завжди, однак усі речі в ньому ніби змінили свій колір і посунулись у просторі. Голлі немовби стояла поруч і водночас далеко-далеко від мене. Вона щось казала, і її голос ревів у моїх вухах, мов корабельна сирена, проте я не могла нічогісінько розчути до ладу.

Джордж.

Джордж.

Джордж...

— Де він? Що з ним сталось? — запитував здалека чийсь голос — напевно, Локвудів. Сказати цього напевно я не могла, бо шум крові в моїх вухах перекривав усе. Силкуючись повернути себе до дійсності, до нинішнього моменту, я відчула, що мені, як і Голлі, треба об що-небудь спертись і я притулила долоню до стіни.

— Він у лікарні Святого Томаса, — відповіла Голлі. — Його підібрав шофер нічного таксі. Ви знаєте його — це Джейк, він частенько підвозив нас. Джейк саме їхав на бульвар Най-тінґейл і вирішив скоротити собі шлях. І випадково звернув до того провулка. Якби не він, Джорджа не знайшли б аж до ранку, й тоді...

— Гаразд, Джейк знайшов його, — перервав її Локвуд. — Це я вже зрозумів. Де саме він його знайшов? І що, врешті, трапилось?

— Джордж лежав скраю тротуару, обличчям у рівчаку. Джейк спочатку подумав... — Голлі ковтнула сльози. — Подумав, що то просто купа брудного ганчір’я. Тільки уяви, Локвуде, купа ганчір’я! Тільки потім він упізнав Джорджеву куртку. Джейк був певен, що Джордж уже мертвий... Там було стільки крові, що ніхто й не повірив би...

— Крові? — перепитала я, мимоволі затуляючи долонею рота. — Крові?! О, ні...

— Як саме він лежав? — наполегливо, навіть сердито розпитував Локвуд у Голлі. — Горілиць, долілиць, як саме?

— Здається, долілиць, — відповіла Голлі, витираючи сльози.

— Дуже побитий?

— Е-е... здається, так...

— Притомний чи непритомний?

— Непритомний.

— І відтоді так і не опритомнів?

— Ні. Джейк викликав швидку допомогу, і його забрали до лікарні. Це, на щастя, було недалеко звідти. Джейк поїхав разом з ними. Джордж зараз там.

— Вони не повідомляли про його стан?

— Ні.

Локвуд походжав туди-сюди передпокоєм. Обличчя його було напружене, щелепи міцно стиснуті. Трохи походивши отак, він урешті запитав у Голлі:

— Звідки ти про все це дізналась? Я думав, що ти поїхала додому.

— Я справді поїхала. Проте Джейк знає, де я живу, він колись підвозив мене додому. Спочатку він приїхав сюди, побачив, що тут нікого немає, й вирушив до мене. Привіз мене сюди, і тут уже я чекала на вас...

— Гаразд. Мені треба зателефонувати, — Локвуд попрямував до кухні.

— Локвуде! — гукнула я навздогін. — Хіба ми не...

— Я ж кажу, мені треба зателефонувати. Зачекай мене тут.

Він пішов. За хвилину ми почули, як він ступає залізними крученими сходами.

Ми

1 ... 47 48 49 ... 103
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порожня могила, Джонатан Страуд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Порожня могила, Джонатан Страуд"