Читати книгу - "Книга перша. У пошуках Дивли, LesykLab"

Єва розплющила очі і озирнулася. Над площею ширяла зграя вертиплавників, а мешканці села розставляли товари на прилавках. Дівчинка придивилася до метушливих місцевих: компанія рибалок прямувала до мостів унизу, двірник підмітав доріжки, а неподалік на килимках займалися йоги. Але ніхто з них явно не кликав її.

– Людська дитина, – знову прошепотіла пісня. - Єва Дев'ята. Дев'ять Зій. Діти людини.

Хто ви? - Єва вдивлялася у нескінченні вікна навколо площі, намагаючись визначити джерело музики та пошепки. Високо в небі кружляли і кричали кілька вертиплавників, ніби вказуючи на крихітний будиночок, затиснутий між двома хижками побільше, на верхньому ярусі села. Єва придивилася до сітки сходів, що ведуть туди, і попрямувала до віддаленої хатини. Біля дверей своєї кімнати вона затрималася на мить, але потім, немов зачарована загадковою мелодією, засунула омніпод у кишеню і продовжила шлях.

Розділ 24. Дари.

Єва пробиралася нестійкими містками, що оперізують незліченні сільські хатини. З кожним кроком дівчинка піднімалася все вище та вище. Їй час від часу доводилося притискатися до краю, поступаючись дорогою жителям Лакуса, що здивовано розглядали її, - місцеві саме виходили зі своїх жител і приймалися за денну працю.

- Звідки ти знаєш мене? - Запитувала Єва, задерши голову до все ще далекого вікна.

– Мені багато що відомо, – відповіла їй пісня. - Багато що відомо мені.

– Ти як я? - Єва примружилася в сяйві ранкового сонця і перевірила, чи правильно йде.

– Я як ти, – прошепотів у відповідь голос, – але ти не як я.

Піднявшись на верхній ярус, Єва зупинилася перед значним круглим будинком, до якого кріпився гак, що тримав натягнуту мотузку з прапорцями. Найближчий до неї прапорець – вицвілий помаранчевий шматок матерії з якимись символами та зірками – танцював і тріпався на вітрі, а за ним відкривався вхід на непомітну драбинку вздовж стіни будинку. Єва почала дертися по сходах: музика все манила її, мучила, дражнила, вабила.

Дівчинка перебралася через вузький кволий місток, що веде до дверей у плетену хатинку. Саме звідти долинали чарівні звуки. Єва помахала рукою перед блакитною лампочкою, вбудованою у дверний отвір (як це робив Ровендер напередодні), і блакитний змінився жовтим.

- Всередину. Заходь, – м'яко і приглушено заспівав голос. - Проходь.

- Доброго дня, - сказала Єва, штовхнувши двері і ступаючи в напівтемне тісне житло.

У ніс ударив важкий каламутний запах розплавленого мила та спецій. Зі стелі звисали товсті драпіровки і завіси, що створюють радіальний візерунок і нагадували Єви голограми павутин. Розглядаючи цей ганчірковий лабіринт, дівчинка спіткнулася про якусь дрібну річ, злякалася і мало не впала.

Майже вся підлога була завалена різними речами. Коробки, вази, контейнери, чаші стояли так щільно, що не залишалося жодного вільного сантиметра.

– Дари принесені, – пролунав скрипучий голос. – Надані дари. Дивись, куди ступаєш ти, Єва Дев'ята.

Єва обережно пробиралася через купи «дарів», намагаючись нічого не впустити. Серед усього цього сміттєзвалища виявився той предмет, що видавав музику: якась підсвічена ваза блимала вогнями в такт надмірної пісні, що виходила з довгої, химерно вигнутої труби. фіранки з бахромою відокремлювали передпокій від решти житла.

- Не лякайся мене, - прошепотів хтось з-за штори. - Мене не лякайся. І входь.

Єва нервово проковтнула, простягла руку і відвела тканину убік.

У цій частині будинку теж панував напівтемрява, лише крізь велике вікно пробивався мізерний промінь світла, який не в змозі був прогнати холод, що накопичився за ніч. Тут ще сильніше пахло сумішшю квітів, прянощів та масел, тож Єву навіть трохи занудило. Численні дари покривали скрипучу підлогу. Плетені закруглені стіни прикрашав нехитрий візерунок, що сходить до стелі. Як і в передпокої, лабіринт із темних драпірувань вів у затишний далекий кінець кімнати. Тут Єва і побачила володаря голосу.

У темряві, подалі від сонячного світла, сиділа кругла, товста, бліда істота, більша за Єву і з безліччю коротких жирних лапок. Воно без жодних труднощів зберігало рівновагу, сидячи на одноногому табуреті.

Двоє створінь мовчки розглядали один одного. Товста істота ліниво обмахувалася віялом. воно не досягало великого рота. Чергове яйце ще не встигло пропасти в розгорнутій пащі, і Єва помітила, як під шкаралупою хтось крутиться.

- Яйця шип-хробака, - сказала товста істота, не відкриваючи рота. - Шип-червоні яйця. Знаєш, шип-хробаки завжди відкладають двадцять три яйця. Поки я їх їм, вона їх відкладатиме. Три та двадцять. Двадцять і три.

Єва підвела очі. Нескінченно довге конусоподібне тіло черв'яка обмотувало мотузки, натягнуті по всьому будинку, – ті, на яких висіли фіранки та драпірування. Дівчинка спробувала простежити поглядом за тілом черв'яка, що звивається, і повернулася в ту ж точку, звідки почала, - до місця, на якому сиділа загадкова товста істота. Дві маленькі блискучі щілинки, широко розставлені на значній голові, свердлили дівчинку поглядом.

– Я Арія. Арія я: та, хто бачить.

- Ти ... Ти не людина. - Єва не підходила ближче.

- Ти думала, тільки людина, така сама, як ти, зможе дотягнутися до іншого думкою. – Арія замуркотіла під музику. – Але дотягнутися до іншого може не лише людська думка.