Читати книгу - "Дорога, Кормак Маккарті"

Одним із таких місць є фраза «Salitter висушувався із землі» («The salitter drying from the earth»). Деякі перекладачі вирішили, що «salitter» — спотворене написання слова «селітра», але більшість просто лишила це загадкове поняття без змін. Нині ж дослідники майже не мають сумнівів, що Кормак Маккарті використав німецьке діалектне слово (інший варіант написання — «Salniter») з лексикона містика Якоба Беме. У трактаті Беме «Аврора» (1612) цей термін, пов'язаний з алхімією, означає «сутність Бога, його сíм'я й Божественні сили». Йому протиставлено «Marcurius» (звук), що співвідноситься зі ртуттю («Mercury»). Ртуть, сірка та сіль є в алхімії трьома визначальними складниками всього матеріального і, відповідно, символізують тріаду дух-душа-тіло. Важливо, що у Беме матеріальне (тілесне) висушування називається «небесним саліттером», а його характеристики — сухий (нім. «herb»), кислий і пахкий якраз і формують тіло. Світ був створений із чистого «саліттера», що його Люцифер пізніше зіпсував в Адамові, створивши другу, земну, «темну, отруйну і смердючу» версію[16]. Як твердять науковці, два варіанти «саліттера» у Беме — земний і небесний — чітко співвідносяться з двома стадіями виробництва селітри. До відкриття родовищ нітратів у Південній Америці її видобували з так званої азотистої землі у стайнях і на бійнях. Цю первинну «необроблену, брудну» речовину називали «сіллю землі», і вона дійсно мала специфічний запах. Потім її очищували деревною золою й зрештою отримували білі прозорі кристали селітри. Нітрат калію, або ж калійна селітра, фігурував у наукових теоріях у XVII ст. під різними назвами: «sal petrae», «sal nitri», «sal terrae». Останнє — з Євангелія від Матвія: «Ви — сіль землі. Коли ж сіль звітріє, чим її солоною зробити»[17]. Від цього «sal terrae» Беме, вочевидь, й утворив свій «Salitter»[18], який може «ізвітрити» («dry» у «Дорозі»). У Беме теж ідеться про те, що «гіркість саліттера висушує його». Маккарті дійсно читав Беме, доказом чого є один з епіграфів у «Кривавому меридіані», взятий з «Шести теософських пунктів» німецького містика. Та й загальний притчовий настрій роману сприяє тому, щоб убачати в цьому слові натяк на біблійно-християнську традицію. Нерідко в тексті трапляються й молитви, хоча Бога в цьому художньому світі нібито й немає. Та це значуща відсутність, бо його постійно згадують.

Літературознавці одностайні в тому, що Кормак Маккарті працює в жанрі «високоморальної параболи» (вислів Майкла Крюза) або притчі, тож біблійні алюзії для нього визначальні. Тому персонажі батька й сина від самого початку, на думку Джей Елліс[19], співіснують у двох контекстах: біографічному і теологічному. Попри те, що світ роману «яловий, мовчазний, безбожний» (і навіть сніжинка там вичахає «неначе останні сили християнського світу»), батько із сином для письменника пов'язані зі старозавітною притчею про Авраама й Ісаака, до того ж, як видно з підготовчих матеріалів до роману, у варіанті, розказаному Сьореном К'єркегором у праці «Страх і тремтіння». Саме це ім'я прозаїк зазначив біля фрази «криваві культи».

Кормак Маккарті все життя працює із релігійною тематикою, занурюючи події й персонажів в архаїчну проблематику. Із чернеток «Дороги» дослідники дізналися, що спочатку він хотів назвати роман «Граалем», від чого в остаточній версії залишилися хіба натяки: хлопця порівняно із «золотою чашею, гідною того, аби прихистити Бога», а ще скинією, Божим словом і «вогнедишним драконом Бога». Лідія Купер[20] послідовно доводить, син — водночас і Грааль, і Персіваль (Парцифаль), а батько — Король-рибалка (зв'язок із водою, поранення).

Сам письменник у розмові з Джоном Гіллкоутом, режисером екранізації «Дороги», висловив важливу думку щодо ідеї роману: «Якщо „Кривавий меридіан“ був про людське зло, то „Дорога“ — про людське добро». Справді, життя батька із сином — це одвічне протистояння добра і зла, але письменник у цьому тексті чи не вперше у своїй романістиці постає оптимістом[21], бо промовляє устами чоловіка: «Добро знайде хлопчика. Завжди знаходило. І знайде знову». Персонажам завжди щастить, а насамкінець виявляється, що за ними ще й стежили «добрі люди», невеличка комуна. Тож наївні запитання сина «А ми — досі хороші хлопці?», «А якщо прийдуть хороші люди?» зрештою матеріалізуються, і добро перемагає. Звісно, це не остаточна перемога, а радше згуртування всього позитивного супроти всього негативного не так у християнському, як у маніхейському світі.

Хороші люди в «Дорозі», за словами Ендрю Естеса, буквально й метафорично «несуть вогонь»[22], а не смажать на ньому немовлят[23]. Дослідник також зауважує, що хороші люди в романі володіють просунутими технологіями (револьвер, сигнальний пістолет, дробовик), тоді як у поганців — переважно примітивна зброя (ножі, списи, палиці, лук). Невипадково в останніх навіть ламається машина, тоді як перші — міфологічні вогненосці, новітні Прометеї, за формулюванням Деніела Латтралла[24]. Саме Прометей, за однією з версій, створив людей. Знаково, що протагоніст постійно стикається із розвинутими, але вже неактуальними технологіями (секстант, радіобуйок) і так дбайливо ставиться до експонометра, який вимірює кількість світла. Та й уся історія, описана в романі, — це майже безнадійна спроба зберегти світло й уникнути темряви. В інтерв'ю Опрі Вінфрі Маккарті, коментуючи уривок про людину, яка балансує в темряві («Вночі він прокидався у непроникній сліпій темряві…»), нагадав про те, що зберігати рівновагу за браком освітлення чи внаслідок проблем із внутрішнім вухом дуже складно, і тоді конче потрібним стає бодай якесь джерело світла, наприклад ліхтарик. Тож зберігати вертикальне положення фізично так само важко, як лишатися «у вертикальному положенні морально». У «Дорозі» автор показує, наскільки легко і швидко люди забувають про норми й етику, коли звичний світ зруйновано і ніщо не стримує людської жорстокості.

Деякі літературознавці переконані, що Маккарті — «алегоричний» (Джон Кант) або навіть «сакральний, містичний і духовний автор» (Едвін Арнольд), і всі його сюжети — це нав'язливе повторення біблійних заповідей, застереження тим, хто їх не дотримується, й унаочнення того, яким стає життя, якщо всі заповіді забуто. Крістофер Форбіс[25] першим зауважив, що в усіх своїх романах письменник вибудовує складну систему мотивів і лейтмотивів, яка часто має вигляд паліндрому: важливі образи в текстах продубльовано і