Читати книгу - "Острів Скарбів"

Але його слова не справляли враження на піратів. Вони навіть засуджували його за нешанобливі вислови про небіжчика.

– Облиш, Джоне! – урвав його Меррі. – Не треба ображати примару.

Решта так злякалися, що й слова не зронили. Вони охоче втекли б, якби могли. Але страх прибив їх до землі, і вони, як вівці, тулилися біля Сильвера в пошуках захисту й порятунку. А Сильвер вже заспокоївся й поборов страх.

– Примара, кажеш? Хай так, – не вгавав він, – але одне мені дивно. Ми всі чули луну. Але чи бачив хто-небудь примару, що відкидає тінь? Ні. Тоді звідки ж узялася луна, якщо це кричала примара? Перше розбігається з другим, хіба ні?

Такий аргумент потішив мене, але на марновірних піратів він справив враження. Першим отямився Джордж Меррі.

– Авжеж! Маєш ясний розум, Джоне. Заспокойтеся, товариші. Ми помилилися, подумавши, що це Флінтів голос. Це не його голос, а когось іншого…

– Голос Бена Ґанна, хай йому чорт! – скрикнув Сильвер.

– Так і є, Бен Ґанн! – закричав підводячись Морґан.

– Різниця невелика, – заперечив Дік. – Адже Бен Ґанн теж помер.

Але інші тільки посміхнулися.

– Ніхто з нас не боїться Бена Ґанна, не має значення, живий він чи мертвий, – відповів Меррі.

Усі вмить підбадьорилися. Переговорюючись між собою, пірати зрідка прислухалися. Не почувши нічого підозрілого, вони заспокоїлися й, зваливши на плечі інструменти, почимчикували далі. Меррі йшов поперед усіх, перевіряючи напрямок за компасом Сильвера. Він сказав правду: ніхто з піратів не боявся ні Бена Ґанна, ні його примари.

І сам лише Дік не випускав із рук свою Біблію й боязко роззирався навсібіч. Але на нього ніхто не звертав уваги, а Сильвер із нього відверто глузував:

– Я говорив тобі, що Біблія з вирізаним аркушем ні для чого не придатна. На ній не можна навіть поклястися, і примара не злякається її й настільки… – і він, зупинившись й опираючись на милицю, клацнув пальцями.

Але на Діка Сильверове глузування не справило враження. Від спеки, невизначеності й переляку в нього посилився напад пропасниці, як і передвіщав лікар. Ми йшли тепер відкритою місцевістю по височині, що мала нахил, як я вже казав, на захід. На великій відстані одне від одного росли гігантські сосни. У заростях мускатного горіха й азалій проступали широкі, залиті сонцем галявини. Йдучи на північний захід, ми наближалися до схилу Підзорної Труби. Унизу під нами з’явилася Західна бухта, де я не так давно плив на човнику.

Перша з гігантських сосен після перевірки за компасом виявилася не тією. Друга також. Третя сосна стриміла вгору над чагарниками майже на двісті футів – гігантське дерево в кілька обхватів, у тіні якого міг би розташуватися цілий загін. Напевно, цю сосну, що видно з моря, і заніс Флінт на свою мапу.

Утім, мої супутники майже не звернули уваги на величне дерево: їх більше хвилювала думка про заритий десь поблизу від нього скарб. Тепер вони вже нічого не боялися; очі в них палали, рухи стали рвучкими й нервовими. Вони думали тільки про одне – про незліченне багатство, що очікувало на всіх.

Сильвер підстрибував і шкутильгав на своїй милиці. Ніздрі його роздималися й тремтіли. Він із лайкою відмахувався від ґедзів, що роїлися біля його спітнілого, розпашілого обличчя й шалено смикав за мотузку, кидаючи на мене люті погляди. Сильвер не таївся, і я чітко читав його думки. Він думав тільки про золото, позабувши про все – і про свої обіцянки, і про лікареве застереження. Він хотів здобути скарб, а потім під покровом ночі знайти й захопити шхуну, перерізати горлянки моїм друзям і піти в море з вантажем золота й тягарем злочинів.

Схвильований тривожними передчуттями, я ледве встигав за рештою і спотикався. Сильвер смикав за мотузку й лаявся. Дік ішов останнім, насилу переставляв ноги і у маренні бурмотів молитви, пересипаючи їх лайкою. Перед моїми очима мимоволі повставали страшні сцени, що колись розігралися тут, – мені ввижався капітан Флінт із синім обличчям, що вбиває своїх шістьох товаришів, і потім як він конає у Саванні, п’яний, з лайкою й співом. Колись ці тихі зарості сповнювали передсмертні лементи, і мені здавалося, що я досі чую ще їхню луну.

Ми вийшли з кущів.

– За мною, приятелі! – гукнув Меррі, і всі побігли.

Пробігши трохи, пірати раптом зупинилися й закричали. Сильвер стрибав на своїй дерев’янці, як скажений, і незабаром ми їх нагнали. Перед нами була велика яма, вирита, мабуть, давно, бо краї її обсипалися й поросли травою. На дні ями валявся зламаний навпіл лом і кілька дощок від ящиків. На одній з них ми побачили випалений розжареним залізом напис «Морж» – назву Флінтового корабля.

Отже, скарб хтось знайшов і викрав! Сімсот тисяч фунтів стерлінгів зникли!

Розділ XXXIII

Падіння ватажка

Яке жахливе розчарування! Усі шестеро піратів стояли наче громом побиті. Але Сильвер отямився першим. Усі його помисли були спрямовані на пошуки скарбів, і от в одну мить усе пропало. Але він не розгубився і, тримаючись байдужним, вирішив змінити свій план дій, перш ніж інші пірати оговтаються.

– Джиме, – шепнув він мені, – візьми це й будь напоготові.

Він передав мені двоствольний пістолет і швидко перейшов на інший бік ями. Тепер вона відокремлювала нас від решти піратів. Потім він кивнув мені приязно, наче хотів сказати: «Кепські справи». Утім, я й сам це усвідомив, але мене так обурювало його лукавство, що я не стримався й шепнув йому з докором:

– Ви знову зрадили.

Але він не встиг мені нічого відповісти. Пірати з лайкою й прокльонами зістрибнули в яму й нишпорили по дні руками, розкидаючи дошки. Морґан знайшов одну золоту монету в дві гінеї. З прокльонами він тицяв її під ніс своїм товаришам. Монета переходила з рук у руки.

– Дві гінеї! – злобливо крикнув Меррі, шпурляючи монету Сильверові. – От вони, твої сімсот тисяч фунтів! Ти уклав вигідну угоду, годі й казати! І ще вихвалявся своїм розумом, дерев’яна голова.

– Пошукайте ще, хлопці, – глумливо відповів Сильвер. – Може, знайдете там ще земляних горішків на корм свиням!

– Земляних горішків! – люто заволав Меррі. – Чуєте, що