Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— Думаю, це початок найвидатнішої історії кохання.

Женя розреготалась, а я раптом відчула провину. Вона з такою легкістю базікає про Давида, а я ніколи не зізналася подрузі про Мала.

«Бо не маєш про що зізнаватися», — різко нагадала я собі й додала до чаю ще цукру.

***

Однієї спокійної днини, коли інші гриші вирушили в мандрівку за межі Ос Альти, Женя підмовила мене прослизнути до Ґранд-­Палацу, де ми кілька годин роздивлялися одяг і взуття в королівському гардеробі. Женя наполягла, що мені слід поміряти блідо-рожеву вечірню сукню, рясно прикрашену річковими перлами, а коли вона зашнурувала її й поставила мене перед велетенським позолоченим дзеркалом, мені довелося подивитися двічі.

Я навчилася уникати дзеркал. Здавалося, вони ніколи не показували мені того, що хотілося бачити. Але дівчина, яка стояла поруч із Женею, була незнайомкою. Мала рожеві щічки, блискуче волосся і… форми. Я могла б витріщатися на неї годинами. Несподівано мені закортіло, аби мене побачив старий добрий Міхаель.

«Жердина, аякже», — самовдоволено подумала я.

Женя впіймала у дзеркалі мій погляд і вишкірилася.

— То ти для цього мене сюди притягнула? — підозріливо запитала я.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти знаєш, що саме я маю на увазі.

— Просто подумалося, що тобі, можливо, захочеться гарненько себе роздивитися, та й годі.

Я проковтнула бентежний клубок у горлі й рвучко обійняла дівчину.

— Дякую, — прошепотіла. А потім злегка штурхнула її. — А тепер забирайся звідси. Неможливо почуватися гарненькою, коли поруч стоїш ти.

Решту дня ми приміряли сукні й розглядали себе у дзеркалі — дві справи, якими я ніколи й не сподівалася насолодитися. Ми втратили відчуття часу, тож Жені довелося допомогти мені випорпатися з аквамаринової бальної сукні й натягнути кефту, щоб поспіхом кинутися на озеро, де мало відбутися вечірнє заняття з Баґхрою. Я пробігла всю дорогу, та однаково спізнилася, й жінка розлютувалася.

Вечірні заняття з Баґхрою завжди були найскладнішими, але того дня вона була до мене особливо суворою.

— Контроль! — кинула вона, коли на поверхні озера зблиснула слабка доріжка сонячного світла, яке я заклинала. — Де твоя зосередженість?

«Вечеряє», — подумала я, але вголос нічого не промовила. Ми з Женею так захопилися розкопками королівського гардеробу, що забули поїсти, і тепер у мене бурчало у шлунку.

Я зосередилася, й світло розгорілося яскравіше, заливаючи собою поверхню замерзлого озера.

— Вже краще, — похвалила жінка. — Дозволь світлу виконати твою роботу. Схожі речі притягуються.

Я спробувала розслабитися й дозволити світлу прикликати себе. На мій подив, воно протнуло кригу, осяявши невеличкий острів у центрі озера.

— Більше! — наполягала Баґхра. — Що тебе зупиняє?

Я копнула глибше, і коло світла поповзло за межі острова, омиваючи ціле озеро й школу на протилежному березі мерехтливими сонячними променями. Попри те, що на землі лежав сніг, повітря навколо нас іскрилося й густішало від літньої спеки. Моє тіло вібрувало від сили. Це було запаморочливо, та я відчула, що стомлююся, наштовхуюся на межі своїх можливостей.

— Більше! — вигукнула Баґхра.

— Не можу! — запротестувала я.

— Більше! — повторила вона, і в голосі почулася така наполегливість, що всередині у мене здійнялася тривога й змусила похитнутися зосередженість.

Світло заборсалося й вирвалося з моєї хватки. Я спробувала намацати його, але воно рвонуло навтьоки, кидаючи спершу школу, потім острів, а тоді все узбережжя озера назад у темряву.

— Цього недостатньо.

Почувши його голос, я підскочила. З тіні на залиту світлом ліхтаря доріжку вийшов Дарклінґ.

— Може спрацювати, — озвалася Баґхра. — Ти бачиш, яка вона сильна. Я навіть їй не допомагала. Дай їй підсилювач і подивись, на що вона здатна.

Дарклінґ похитав головою.

— Вона отримає оленя.

Баґхра насупилась.

— Ти дурник.

— Мене називали й гіршими словами. Нерідко навіть ти сама.

— Це дурниця. Ще поміркуй.

Дарклінґове обличчя застигло.

— Поміркуй? Ти більше не наказуєш мені, стара. Я знаю, що робити.

— Можливо, я здивую тебе, — пискнула я. Схоже, вони взагалі забули про мою присутність. — Баґхра має рацію. Я знаю, що можу краще. Можу працювати старанніше.

— Ти вже побувала в Тіньовій Зморшці, Аліно. І знаєш, чому ми збираємося протистояти.

Я раптом зробилася впертою.

— Я знаю, що дедалі сильнішаю щодня. Якщо даси мені шанс…

Дарклінґ знову похитав головою.

— Я не можу покладатися на такі шанси, коли на кону майбутнє Равки.

— Розумію, — заціпеніло озвалася я.

— Справді?

— Так, — запевнила я. — Без оленя Морозова я майже ні на що не згоджуся.

— Ой, то вона не така недоумкувата, як здається, — кракнула Баґхра.

— Залиш нас, — наказав Дарклінґ із несподіваною люттю в голосі.

— Ми