Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— Я не повторюватиму.

Жінка з огидою глипнула на нього, розвернулася на підборах і помарширувала доріжкою до своєї хижі.

Коли двері за нею захряснулися, Дарклінґ подивився на мене у світлі ліхтаря.

— Маєш гарний вигляд, — сказав він.

— Дякую, — пробурмотіла я, відводячи погляд. Можливо, Женя мене навчить реагувати на компліменти.

— Якщо повертаєшся до Маленького Палацу, я прогуляюся з тобою, — запропонував чоловік.

Спершу ми мовчки йшли узбережжям, повз безлюдні кам’яниці. З протилежного боку криги я бачила вогні школи.

Нарешті я наважилася запитати:

— Щось чути? Про оленя?

Дарклінґ стиснув губи.

— Ні. Мої люди думають, що стадо могло мігрувати до Фієрди.

— Ой, — озвалася я, намагаючись приховати розчарування.

Він різко завмер.

— Я не вважаю, наче ти ні на що не згодишся, Аліно.

— Я знаю, — відповіла я носакам своїх черевиків. — Не вважаєш, що я ні на що не згоджуся. Просто мало на що згоджуся.

— Не існує такого могутнього гриші, котрий зміг би сам на сам протистояти Зморшці. Навіть я цього не можу.

— Я зрозуміла.

— Але тобі це не подобається.

— А має? Якщо я не можу допомогти тобі знищити Зморшку, то який з мене зиск? Опівнічні пікніки? Чи гріти тобі ноги взимку?

Його вуста скривилися в напівусмішці.

— Опівнічні пікніки?

Я не могла всміхнутись у відповідь.

— Боткін сказав мені, що гришинська сталь заслужена. Не те щоб я не була вдячна за все це. Я щиро вдячна. Але почуваюся, наче не заслуговую на таке.

Чоловік зітхнув.

— Перепрошую, Аліно. Я просив тебе про довіру, але не зробив для цього нічого.

Він здавався таким утомленим, що я розкаялася.

— Це не так…

— Це правда. — Дарклінґ знову глибоко зітхнув і торкнувся долонею шиї. — Можливо, Баґхра має рацію, хай як мені не хочеться цього визнавати.

Я нахилила голову набік.

— Ти ніколи не був зажуреним. Чому ж дозволяєш їй так засмучувати тебе?

Чоловік здивовано на мене витріщився.

— Чому?

— Тому що вона єдина тут, хто тебе не боїться й не намагається постійно справити на тебе враження.

— А ти намагаєшся справити на мене враження?

— Авжеж, — засміялася я.

— І завжди кажеш лише те, що думаєш?

— Менш ніж у половині випадків.

Тоді він теж розреготався, і я пригадала, як мені подобається цей звук.

— Тоді, гадаю, мені слід вважати себе щасливчиком, — додав Дарклінґ.

— До речі, а яка у Баґхри сила? — запитала я, вперше над цим замислившись. Вона, як і Дарклінґ, була підсилювачем, але й власну силу теж мала.

— Точно не знаю, — зізнався чоловік. — Думаю, вона Плиноробка. Уже не залишилося нікого достатньо старого, щоб пам’ятати це. — Він подивився на мене. Від холоду його щоки зашарілися, а сірі очі зблискували у світлі ліхтаря. — Аліно, якщо я скажу тобі, що досі вірю, що нам вдасться знайти оленя, ти вважатимеш мене божевільним?

— Чому тебе хвилює, що я вважаю?

Дарклінґ здавався щиро приголомшеним.

— Не знаю, — відповів він. — Але хвилює.

А тоді він мене поцілував.

Це сталося так несподівано, що в мене навіть не залишилося часу відреагувати. Щойно я дивилася в його антрацитові очі, аж раптом його вуста притиснулися до моїх. Я відчула, як тіло охопила знайома впевненість, воно заспівало від несподіваної спеки, а серце засмикалося в дивному танці. Дарклінґ так само несподівано позадкував. Вигляд у нього був не менш приголом­шений, ніж мої відчуття.

— Я не хотів… — пробурмотів він.

Тієї ж миті ми почули кроки, і з-за рогу з’явився Іван. Він вклонився Дарклінґові, а потім мені, однак я помітила на його вустах легеньку посмішку.

— Аппарату уривається терпець, — повідомив він.

— Це одна з його найменш привабливих рис, — спокійно озвався Дарклінґ.

Здивований вираз зник із його обличчя. Чоловік уклонився мені, цілковито опанувавши себе й не подарувавши більше жодного погляду. Вони з Іваном залишили мене серед снігу.

Я довго простояла там, а тоді, мов у тумані, повернулася до Маленького Палацу. «Що це трапилося? — Я торкнулася пальцями губ. — Невже Дарклінґ справді мене щойно поцілував?» Я обійшла залу під куполом і піднялася прямісінько до своєї кімнати, проте, опинившись там, не знаходила собі місця. Подзвонила прислузі, щоб замовити тацю з вечерею, й сиділа, колупаючись у тарілці. Мені страшенно кортіло поговорити з Женею, але вона щоночі спала в Ґранд-Палаці, а мені бракувало сміливості спробувати знайти її. Врешті-решт я здалася й вирішила таки піти до зали під куполом.

Марія з Надею повернулися зі своєї екскурсії на санях і сиділи біля вогню, п’ючи чай. Я приголомшено