Читати книгу - "Ти - моя помилка , Настуся"

Дні після повернення з Венеції стали випробуванням для Емілі. Напруга між нею та Річардом була відчутною, як електричний заряд у повітрі перед бурею. Річард залишався таким самим владним і холодним, але щось у поведінці Емілі змінилося. Вона більше не була готова покірно виконувати його накази, хоча розуміла, що це небезпечно. 

Її відповіді викликали в нього змішані емоції. Спершу він сприйняв це як виклик, але незабаром це почало його розважати. 

— Нарешті ти вирішила проявити характер? — сказав він одного разу, коли вона відмовилася супроводжувати його на ділову зустріч. 

— Я не твоя іграшка, — відповіла Емілі, стоячи у дверях своєї кімнати. 

Його очі звузилися, і він зробив крок до неї. 

— Ні, — промовив він тихо. — ти більше, ніж іграшка. Ти моя власність. 

Емілі глибоко вдихнула, намагаючись не відступити. 

— Я людина, а не твій аксесуар, — сказала вона, і її голос звучав впевненіше, ніж вона сама очікувала. 

Річард на мить застиг, оцінюючи її. Потім його губи викривилися в легку посмішку, яка була радше попередженням, ніж проявом щирих емоцій. 

— Подивимося, як довго ти зможеш залишатися такою сміливою, — сказав він, розвернувшись і вийшовши з кімнати. 

Через кілька днів Річард оголосив, що вони мають відвідати благодійний вечір у місцевому готелі. Для нього це була чергова можливість зміцнити свої позиції серед впливових людей, а для Емілі — чергова спроба вижити в його світі. 

— Ти знаєш, що робити, — сказав він, коли вони їхали в машині. 

Емілі не відповіла, дивлячись у вікно. Вона вже звикла до його інструкцій, які ніколи не змінювалися. 

Вечір був таким самим, як і всі інші: гучні розмови, блискучі сукні, посмішки, що приховували справжні емоції. Емілі виконувала свою роль, але цього разу її терпіння було на межі. 

Один із гостей підійшов до них і звернувся до Річарда: 

— Ваша дівчина завжди така чарівна. Ви дійсно щасливчик. 

Річард усміхнувся, але його відповідь була холодною: 

— Я завжди отримую те, чого хочу. 

Емілі відчула, як ці слова пронизують її, і її посмішка на мить зникла. 

— Вибачте, я піду подихати свіжим повітрям, — сказала вона, ледве стримуючи сльози, і покинула залу. 

Вечір пройшов без інцидентів, якщо не враховувати постійних незначних принижень Річарда й його висловлювань по типу: «Ти моя!».

Повернувшись додому після вечора, Емілі була на межі. Коли Річард почав свої чергові зауваження про те, як вона поводилася, вона нарешті вибухнула. 

— Чому ти завжди бачиш у мені лише недоліки? — закричала вона, дивлячись йому прямо в очі. 

Річард підняв брову, його обличчя залишалося спокійним, але в голосі відчувався гнів. 

— Бо ти далека від досконалості, — відповів він. 

— Твоя «досконалість» — це лише ілюзія! — крикнула Емілі. — і я більше не хочу бути її частиною. 

Його терпіння було вичерпане. Він зробив крок до неї, схопив її за зап’ясток і прошепотів: 

— Не забувай, хто дав тобі життя, яке ти маєш зараз. 

— Ти не дав мені життя, — відповіла вона крізь сльози. — ти лише забрав його в мене. 

Річард випустив її руку й пішов, залишивши її стояти на самоті. 

Наступні дні були сповнені мовчання. Річард наче чекав, поки Емілі здасться, але вона вперше відчувала, що може протистояти йому. Її впевненість зростала з кожним днем, навіть якщо це означало подальший конфлікт.