Читати книгу - "Місце для дракона"

– Тут є один вагон з цілими вікнами, – сказав Кость. – Можемо його зайняти.

– Так, але спочатку треба викрутити одяг, – нагадав полковник.

Вагон усередині виявився цілком пристойним, про краще місце для ночівлі годі було й мріяти.

Хутенько повкладавши божевільних, ми зійшлися в одному з переділів, щоб виробити план на завтра.

– Ви нам не розповіли, що було далі, – сказав я полковникові.

– Далі я висадив гранатою ґрати у вікні й вибрався в парк. Щурів у парку було зовсім мало, до того ж вони не очуняли ще після вибуху і пожежі. Але коли я опинився в місті, то побачив, що небезпека чатує не лише з боку щурів. На мене розпочали полювання самі мешканці міста. Такі самі люди, як ми з вами. А що найжахливіше – майже всі вони були ще дітьми. У руках тримали лопати, сокири, вила, коси, ножі, дрючки… Одним словом, коли мене оточили, я розгубився, не знав, що робити. Стріляти в людей, дітей? Спочатку я стріляв їм понад головами, далі попід ноги, але це нічого не дало. Вони лізли й лізли. Я пробував їм пояснити, що борюся за їхню свободу, що хочу прогнати щурів, щоб ми могли жити нарешті як господарі, а не як раби. І тоді якийсь хлопець зупинив їх, коли вони мене геть приперли вже до стінки. Стояли півколом, може, кроків за десять. І той хлопець спитав:

«Вас підмовив на злочин чужинець? Так?»

«Ні, це я чужинця підмовив. Я давно виношував план скинути з нас це ярмо».

«Хто вас просив скидати з нас ярмо? Яке ярмо? Де ви його бачили? Ми жили собі зі щурами душа в душу. Ми спільно будували наш дім. А ви що вчинили? Пролито стільки крові! Щури втратили так багато своїх громадян, що я навіть не знаю, яким чином нам вдасться їх вмилосердити. Кожен з нас готовий відтяти собі руку, аби тільки якось спокутувати цю жахливу провину».

«При чому тут ви? – пробував я їх заспокоїти. – Заколот учинив я».

«Так, але ви – один із нас. Ви не щур. Ви – людина. Яке довір’я матимуть до нас щури після всього цього? Як ми їм дивитимемось в очі? Вони дбали про нас, як про рідних, віддавали усі свої сили задля нашого добробуту… А ви, живучи серед них, вдаючи із себе порядного громадянина, таємно плекали зраду!»

«Він чекав нагоди!» – озвалася якась товстуля з качалкою у руці.

«Ви приховували смертоносну зброю. Проти кого? Проти беззбройних істот!» – констатував хлопець.

«Як він такий герой, то чого ж із палицею не пішов на щурів?!» – гукнув хтось із натовпу.

«Такі вони герої! – вів своєї хлопець. – Попіл і руїни лишили по собі. Скільки майна зруйнували! Від вогню зайнялося більше як десять будівель, погоріли парки, брами».

«Там і люди в будинках погинули!» – знову втрутилася товстуля.

«Неправда! – сказав я. – Ми будинків не палили. Саму лише божевільню».

Натовп обурено загудів.

«Ви чуєте?! – заверещала товстуля з качалкою. – Яка підла брехня?!»

«Та що там слухати! Бий його! Бий! Бий зрадника!» – захлинався натовп.

«Ми вам не віримо, – сказав хлопець. – Ви зрадник, палій і убивця і мусите бути покарані».

«Зачекайте, – сказав я. – Ви ще всього не знаєте. Там, у тій божевільні, мучили людей, робили над ними досліди. Всіх, хто не хотів підкоритися режимові, перетворювали на психічно хворих, ні на що не здатних істот. Жінок парували зі щурами і виводили нову расу – щуролюдів. Це потвори зі щурячими головами».

«Що він плете? Які щуролюди?» – обурилась юрба.

«Забиває нам баки!»

«Справді, є така теорія про щуролюдів, – сказав хлопець. – Але це поки що тільки теорія. І якщо вона й справді реалізується, то лише добровільно, а не через якісь там примусові експерименти! Щури вже дуже близькі до людей за своїм розвитком. Чому б їм і не паруватися в майбутньому?»

«Але ми бачили вже дорослих потвор, бачили й зовсім ще малюків. Їх там було з півсотні!»

«А чим ви нам доведете, що це правда?»

«Та він же бреше! Будинок згорів, а тепер що хочеш можна вигадати!»

«Це не я брешу! Це вам щури затовкли так голови, що ви перетворилися на слухняних ляльок у їхніх руках. Ви вже ніхто, ви тільки щурячі наймити! У вас відібрали все – історію, гідність, традиції! А що дали взамін? На що ви перетворилися? Живете, як звірі. Нічого вас більше не цікавить. А тих, хто пробував збунтуватися, запроторили при вашій мовчазній згоді у божевільню. До чого ви докотилися? Діти відцуралися батьків! Переймають у щурів їхню поведінку!»

«Як шкода, – зітхнув хлопець, – що ви раніше себе нічим таким не виявили. Ми б тоді вчасно вас підлікували і, може б, навіть порятували вас для суспільства. А так… Мусимо вас ліквідувати…»

Натовп сколихнувся, готовий кожної хвилі кинутися па мене. За цей час я встиг помітити, що на правому фланзі людей було менше, під стіною стояв металевий смітник, а за ним взагалі не було нікого. Тоді я вдався до хитрощів.

«Подивіться! – гукнув я. – Ви всі оточені!»

Вони повернули голови туди, куди вказав я рукою. В одну мить я підбіг до смітника, виплигнув на нього, зіскочив і помчав вулицею, час від часу випускаючи кулі їм під ноги. Але вони не відставали ані на крок, видно, збагнули, що стріляти в дітей я не хочу. І тоді я вистрілив по ногах тому хлопцеві, що ними верховодив. Це таки зупинило на короткий час переслідувачів. Я забіг на сусідню вулицю і, замість рухатися в напрямку до вас, подався до мочарів.

– Ви збилися з дороги? – спитав я.

– Ні, зробив так навмисне. Починало темніти. Кожної хвилі щури могли зібрати свої недобитки. Темрява їм не страшна, а по слідах вони б хутко мене наздогнали. Тим часом на мочарах слідів моїх ніхто не винюхає. Дорогу через болота я знав ще з дитинства, там мені ані люди, ані щури не страшні. На мочарах мої переслідувачі відстали. Вони ніяк не могли зрозуміти, куди я пішов, чому в той, а не в інший бік. А йти за мною через болото побоялися. Я зник серед очерету і, зробивши чималий гак, вийшов сюди.

8

Ніч минула спокійно. Ми по черзі стояли на чатах і тривожно вслухалися в тишу. Але жодного підозрілого звуку не долинало. Хоч ворог був уже тут, зовсім поруч, готуючись до останньої атаки.

І