Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Вірші почала писати з шести років, друкуватись – з шістнадцяти.

Побут професорської родини – мешкали в одному із старомосковських провулків – був добре налагоджений, і Марина ні в чому не знала ні відмови, ні бодай якихось обмежень. Що хотіла, те й було до її послуг.

Правда, у 1905 році вона ненадовго захопиться революцією, власне, її романтикою – хоча де вона побачила ту романтику в революції – бунті, якими здавна славилася Русь, – народовольцями, лейтенантом Шмідтом, але те по суті дитяче захоплення швидко мине – не зоставивши в її душі аніякого сліду.

У дівчини був непростий характер, трудний, непокірливий, нервовий. Люди, які знали її в молодості, свідчитимуть, що в Марини часто і без видимих причин змінювався настрій, у її душі завше боролися якісь протиріччя.

Сама ж Марина це пояснювала тим, що в неї дві бабусі, які різко відрізняються одна від одної – проста сільська попадя і горда польська пані.

Обеим бабкам я вышла внучка —

Чернорабочий и – белоручка!

Вона такою й була вже під час навчання у гімназії: чинна гордовита панна, баришня з книжково-романтичними ілюзіями – і свавільна зухвала бунтівниця, яка понад усе любила дратувати людей і «сміятися, коли не можна».

Але вперто заявляла, що її спеціальність – Життя.

Жила вона складно, трудно, не знала й не шукала ні спокою, ні благополуччя. Завжди перебувала в невлаштованості. Зізнаватиметься: «почуття власності» у неї «обмежуються дітьми і зошитами».

Хоча нічого й не робила – знаючи собі ціну як поету, – аби якось забезпечити свою літературну долю. І при цьому була досить життєстійкою («Мене вистачить ще на 150 мільйонів життів!»). Жадібно любила життя, але – будучи поетом-романтиком – пред’являла йому вимоги здебільшого нереальні. Її поезія була просякнута духом «неприятия мира здешнего» в ім’я примарних «миров потусторонних», недовірою до життя і страхом перед ним.

І все ж вона твердо заявляла, звертаючись до Життя:

Не возьмешь моего румянца —

Сильного, как разливы рек,

Ты охотник, но и я не дамся,

Ты погоня, но я есмь бег.

Не возьмешь мою душу живую…

Але цієї твердості їй вистачить лише на 49 років.

31 серпня 1941 року, перебуваючи в евакуації в Єлабузі, вона суне голову в зашморг…

Її трудний характер, незлагідність, бунтарство і вічне незадоволення собою почалося ще в гімназіях…

У рік закінчення гімназії Перепьолкіної, 18-літня Марина, ще не знявши no суті гімназійної форми, потайки від родини видасть свій перший – об’ємний – збірник «Вечерний альбом». (На нього зверне увагу В. Брюсов, будуть і інші відгуки…)

Віра Левченко дізнається, що подруга і товаришка по навчанню Марина Цвєтаєва ще й поетеса, значно і значно пізніше, прочитає її вірш «Моим стихам…»:

Моим стихам, написанным так рано,

Что и не знала я, что я – поэт,

Сорвавшимся, как брызги из фонтана,

Как искры из ракет,

Ворвавшимся, как маленькие черти,

В святилище, где сон и фимиам,

Моим стихам о юности и смерти —

Нечитанным стихам!

Разбросанным в пыли по магазинам,

Где их никто не брал и не берет,

Моим стихам, как драгоценным винам,

Настанет свой черед.

Часто читатиме – западе в серце – і Маринину поезію «Не отстать тебе…»:

Не отстать тебе. Я – острожник.

Ты – конвойный. Судьба одна.

И одна в пустоте порожней

Подорожная нам дана.

Уж и нрав у меня спокойный!

Уж и очи мои ясны!

Отпусти-ка меня, конвойный,

Прогуляться до той сосны!

Цей вірш Вipa Холодна читала на літературних вечорах, берегла для себе, для душі. Коли ставало тяжко, коли сумніви і незгоди обсідали її, коли відчувала себе підконвойною, читала про себе цю поезію колишньої своєї однокласниці, і на душі тоді наставав просвіток – наче незримий конвойний і справді відпускав її «до той сосны»…

…І нарешті, – через десять років після того, як вона вперше переступила поріг гімназії, – настала воля. Тоді здавалося, що на все життя вона вільна птаха. Хоча швидко виявиться, що всього лише на кілька днів.

Але час той все ж настав, коли з’явилася воля і дівчина чи не вперше не прийшла додому з гімназії, а… прилетіла.

– На крилах! – кричала збуджено і весело. – Подивіться, у мене за спиною крила! Я не прийшла додому, я вперше прилетіла!

Захекана, збуджена, оченята горять, на губах блукає якась незбагненна усмішка.

– Все!!! – крикнула й кинула кудись у куток портфель. – Все! Все!

– Що… все? – в першу мить не збагнула переполошена бабуся Катерина.

– «Все» означає, що я вільна!!!

– Тебе… вигнали з гімназії?

– У тришия! У велике життя, де я буду вільна!

– Ой, онуко, у великому житті якраз волі й немає. Але про це ти швидко й сама дізнаєшся – на жаль. А взагалі… взагалі… Кидання у куток портфеля, якісь божевільні вигуки… Що ти собі дозволяєш, дівко?

– Саме так, вже дівка! Дівка, а не гімназистка. А тому… А тому й справді вже все, все! Як сказано в одному указі Петра І, здається, новорічному чи про Новий рік, треба вам швидше «учинять стрельбу из пушек или из ружей»! Все! Я закінчила гімназію. Тепер що хочу, те й роблю. Правда, попереду ще випускний бал, але це – приємна приємність!.. Ми вже дорослі! Це нарешті збагнула і мадам Перепьолкіна і веліла запросити до нас хлопчиків.

– Яких ще… хлопчиків?

– Найкращих московських хлопчиків, моя сувора бабусечко!

– Я питаю: яких хлопчиків? – ще дужче подивувалася бабуся. – Хіба це… педагогічно?

– Ще й як! Без цієї «педагогіки» нам, дівкам, довелося б залишатися самотніми і нікому не потрібними. А хлопчиків і справді запрошено найкращих. Бо ми ж, дівки, найкращі! Запрошено студентів-старшокурсників, аби вони, як істинні кавалери, нас галантно повели у танок. І взагалі, розважали нас на балу, виявляючи свої лицарські здібності.

– Ні, це все-таки… непедагогічно. Вчорашні гімназисточки і раптом… хлопців запросили.

– Ми вже не гімназисточки, а вільні дівчата. Цілком дорослі. А тому й наказую тобі, бабусечко, хоч раз побути пушкарем. Згідно з указом Петра І на честь такої події, як закінчення твоєю онукою гімназії, негайно «учинять стрельбу из пушек или из ружей»!

І пішла, пішла!..

У танок!.. пішла по колу, пішла плавно, наче не руками змахуючи, а крилами, пішла граційна, незвичайна, напрочуд гнучка й пластично жива…

«Та вона… вона ж танцівниця», – з жахом подумала бабуся Катерина Володимирівна і злякалась. Майже вперше у своєму житті.

Що люба онука її, виявляється… артистка.

АРТИСТКА!

І артистка від