Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

Розділ 14

КНИГИ БУТТЯ

Український національний гімн довгий час починається словами «Ще не вмерла Україна...»[23], що навряд чи назвеш оптимістичним початком для будь-якої пісні. Але це не єдиний гімн, чиї слова не надихають оптимізмом. Польський національний гімн теж починається з подібного рядка: «Jeszcze Polska nie zginęła» («Ще не загинула Польща»). Слова польського гімну написані 1797 року, а український з’явився 1862-го, тож цілком зрозуміло, хто на кого впливав. Але звідки такий песимізм чи радше пасивно-агресивний оптимізм? В обох випадках — і польському, й українському — образ смерті нації або держави випливає з досвіду подій кінця XVIII століття: поділів Польщі та ліквідації Гетьманщини.

Як і багато інших гімнів, польський спочатку був маршевою піснею, написаною для польських легіонів, що билися під командуванням майбутнього імператора Франції Наполеона Бонапарта, у його Італійських походах. Ця пісня була спочатку відома як «Мазурек Домбровського», за ім’ям командувача польських військ Яна Генріка Домбровського. Багато польських легіонерів, у тому числі й сам командир, узяли участь у повстанні Костюшка, і слова пісні мали піднімати дух після знищення їхньої держави учасниками поділів Речі Посполитої. Другий рядок пісні стверджує, що Польща не загине, «доки ми живемо». Зв’язавши націю не з державою, а з тими, хто вважав себе її частиною, польський гімн дав надію не лише полякам, а й представникам інших бездержавних націй. Нове покоління патріотів у Польщі та Україні відмовилося сприймати біди попереднього століття як остаточний вердикт для своїх народів. І польські, й українські діячі пропагували нове розуміння нації як демократичної спільноти, створеної громадянами-патріотами, а не як територіальне утворення.

У першому десятилітті XIX століття Наполеон та його солдати принесли ідеї нації та народного суверенітету до решти Європи у своїх піснях та на вістрях багнетів. 1807 року мрія польських легіонерів стала на крок ближчою до втілення, коли після поразки Пруссії французький імператор створив Герцогство Варшавське на польських землях, анексованих цією державою під час поділів Польщі. Для поляків випала чудова нагода відновити свою державність. 1812 року, після вторгнення Наполеона до Росії, серед російських поляків зросла підтримка французького агресора, якого вони вважали визволителем. Адам Міцкевич, видатний польський поет цієї епохи, відобразив хвилювання польської шляхти під час наступу французької армії на території сучасної Білорусі у своїй епічній поемі «Пан Тадеуш», що й досі вивчається у польських (але не в білоруських) школах. «Є слава, — говорить один із героїв поеми, — значить, буде і Річ Посполита!» («Jest słwa, więdzie I Rzeczpospolita!»).

1815 року, вступаючи до Віленського університету, Міцкевич записався як Адам Наполеон Міцкевич. На той час сподівання поляків на відновлення Речі Посполитої знову були зруйновані. Наполеон, Домбровський і їхні французькі та польські війська відступили з Російської імперії, зазнавши поразки. Трохи більше ніж за рік російські війська взяли Париж, у той час як Наполеона відправили у вигнання на острів Ельба. Але не все було марно. Віденський конгрес (1814–1815), що вирішував долю післянаполеонівської Європи, відновив Польщу на мапі континенту. На уламках Герцогства Варшавського, створеного Наполеоном, з додаванням деяких земель, які перед тим анексувала Австрія, конгрес заснував Королівство Польське. Воно повинно було мати того ж правителя, що і його могутній сусід, Російська імперія, і російською називалося царством, а не королівством. Цар Олександр І надав йому права автономії і привілеїв, про які жодна інша частина імперії не могла й мріяти.

Катерининська Доба розуму, що передбачала імперську уніфікацію та стандартизацію адміністративних і юридичних практик, завершилася; повернулася епоха спеціальних домовленостей. Ті, хто втратили свої привілеї, дивилися на поляків із заздрістю. Серед таких були й еліти колишньої Гетьманщини. Але якщо новітній польський націоналізм зростав під крилом Наполеона, його український «колега» проявив себе під антибонапартівським прапором. Під час наполеонівських війн російські імперські часописи почали публікувати перші патріотичні вірші, написані не російською, а українською. Один із перших з’явився 1807 року під назвою «Ага! Чи ти вже нахапався, катюжний сину, Бонапарт?» Так чи інакше, Наполеон пробуджував місцевий патріотизм та національні почуття.

Серед українців, які готові були битися з Наполеоном зі зброєю в руках, був і засновник сучасної української літератури Іван Котляревський. Уродженець Полтавщини в колишній Гетьманщині, він сформував козацький загін, щоб приєднатися до боротьби. Син дрібного урядовця, Котляревський навчався у богословській семінарії, працював домашнім учителем, навчаючи дітей знаті, служив у російській імперській армії, взявши участь у Російсько-Турецькій війні 1806–1812 років. 1798 року, перебуваючи на військовій службі, він опублікував першу частину своєї бурлескно-травестійної поеми «Енеїда», створеної на основі «Енеїди» Вергілія, де основними героями були не греки, а запорозькі козаки. Як і слід було очікувати від справжніх запорожців, вони розмовляли народною українською. Але вибір мови для поеми здається логічним тільки в ретроспективі. В Україні кінця XVIII століття Котляревський був піонером — першим, хто написав великий поетичний твір народною мовою.

Чому він так зробив? Немає жодних вказівок на те, що він намагався зробити політичну заяву будь-якого роду. Насправді вибір ним жанру бурлеску показує, що він скоріше «бавився» з мовою та сюжетом, ніж намагався створити якусь серйозну роботу. Але Котляревський явно мав літературний талант і бездоганно відчував дух часу. Наприкінці XVIII століття інтелектуали всієї Європи формували уявлення про націю не лише як державний устрій із суверенітетом, інвестованим у народ, а й як культурну єдність — сплячу красуню, пробуджену національним відродженням. У Німеччині Йоганн-Готфрід Гердер базував своє нове розуміння нації на мові та культурі. В інших країнах Західної та Центральної Європи ентузіасти, яких пізніше назвуть фольклористами, збирали народні казки та пісні або вигадували їх, якщо не було «хороших» зразків. У Великобританії Джеймс Макферсон, «першовідкривач» стародавнього барда Оссіана, успішно вписав ірландський фольклор до шотландського національного міфу.

Котляревський написав першу частину «Енеїди», коли «шкаралупа» церковнослов’янської мови, що домінувала в російській імперській літературі попередньої доби, розпадалася й руйнувалася, дозволяючи літературам, тією чи іншою мірою основаним на народній мові, торувати собі шлях до публіки. Росія знайшла свого першого, насправді великого поета в Олександрові Пушкіні; Україна отримала власного в особі Котляревського. Якими б не були його справжні мотиви використання української мови, Котляревський ніколи не пошкодував про свій вибір. Він написав ще 5 частин «Енеїди». Також він був автором 5 п’єс, написаних українською, серед них «Наталка Полтавка» — любовна історія, дія якої відбувається в українському селі. Мова батьківщини Котляревського — Полтавщини — стане основою літературної української мови