Читати книгу - "Око дракона, Дар'я Пойманова"

— Прошу! Пробуй усе, що хочеш! — з натхненням каже Арим, виставляючи переді мною тарілку з гарячим супом.

Я здивовано дивлюся на стіл: крім основної страви — густого супу з крупно нарізаними овочами і шматочками курки — навколо розставлено безліч маленьких мисочок. У кожній з них щось незвичайне: яскраві мариновані овочі, тонкі стеблинки з гострим запахом, якісь корінці, залиті темним соєвим соусом.

— Стільки всього! — вражено зауважую я, переводячи погляд з однієї миски на іншу.

— Так заведено, — усміхається Дехен. — В Одхан, коли приходить найспекотніший час, ми готуємо цей суп.

— А чому? — дивуюся я, зачерпуючи ложкою бульйон. — Як можна їсти гаряче, коли й так нестерпно спекотно?

— Ось саме тому, — посміхається він, з апетитом відправляючи в рот шматок тушкованої курки. — Після гарячого супу спека вже не здається такою страшною.

Цікава логіка.

Я куштую бульйон — він терпкий, насичений, із пряним смаком імбиру, що злегка обпікає губи. Але що більше я їм, то приємнішим стає відчуття: тепло зсередини справді наче врівноважує спеку зовні.

Під час трапези ми багато сміємося. Арим розповідає кумедні історії, Рузан час від часу дражнить її, а Дехен лише посміхається, кидаючи в бік дружини люблячі погляди. Я теж куштую майже все, що стоїть на столі, і здається, наїдаюся на тиждень уперед.

Але найбільшою несподіванкою стають новини.

— До речі, ми незабаром очікуємо поповнення, — раптом каже Дехен, злегка посміхаючись.

Я завмираю, тримаючи ложку в повітрі.

Арим одразу ж червоніє, невдоволено ляскає чоловіка по руці, але на її обличчі грає щаслива посмішка.

— Та невже?! — вигукує Рузан, а наступної секунди згрібає обох у міцні обійми.

Я сміюся, спостерігаючи, як Арим спочатку намагається вирватися, а потім здається, лише бурмочучи собі під ніс щось про те, що він так їх розчавить.

Але по її очах видно — вона щаслива.

Після обіду Дехен іде в магазин — роботи завжди вистачає, особливо в сезон подорожуючих.

Арим клопочеться з посудом, а я викликаюся допомогти їй із прибиранням.

Рузан же вирішує вирушити в місто за місцевим одягом.

— Так хоча б не будемо сильно виділятися, — кидає він мені через плече, поправляючи сумку на плечі.

Я киваю, спостерігаючи, як він ховається за дверима, і витираю руки об рушник.

— Я так рада, що ви приїхали, — мрійливо промовила Арим, коли ми залишилися наодинці на кухні.

Вона сперлася на край столу, погладжуючи долонею шорстку дерев'яну поверхню, і подивилася на мене з м'якою усмішкою. У її голосі звучало щире тепло, але десь у глибині очей миготіла тінь спогадів.

— Рузан змінився за ці роки, — продовжила вона, задумливо накручуючи на палець пасмо волосся. — Коли ми вперше зустрілися, я навіть його побоювалася.

Я здивовано підняла брови, і Арим, помітивши мій вираз обличчя, розсміялася.

— Так, так! Уявляєш?! — з удаваним жахом вигукнула вона, прикриваючи рот долонею. — У нього тоді завжди було таке похмуре обличчя...

Вона схрестила руки на грудях, нахмурилася, зсунувши брови до перенісся, і насупилася так, що в її очах не залишилося й сліду веселощів. Але щойно я придушила смішок, вона додала похмурим голосом:

— «Не підходь. Не говори зі мною. Я весь із темних хмар і бурь».

Я не витримала і розсміялася, а Арим посміхнулася, явно задоволена своєю пародією.

— Хоча в той момент, якщо чесно, я боялася навіть своєї тіні, — додала вона, витираючи сльози сміху куточком фартуха. — Ми були абсолютно самі в незнайомому Королівстві, без грошей, без зв'язків...

Я задумливо глянула на неї.

— То ви народилися не в Одхані?

Арим похитала головою, і її усмішка стала якоюсь сумною.

— Ні. Хоча наше з Дехеном коріння і походить із прекрасного Королівства Вогню, ми народилися на Лейсан.

Вона на мить замовкла, немов збираючись із думками, але перш ніж я встигла щось запитати, вона вже знала, про що я хочу дізнатися.

— Ні, — перебила вона мене, слабо посміхаючись. — Ні я, ні Дехен не володіємо магією.

У її голосі не було ні краплі жалю, скоріше — тверда переконаність у власних словах.

— Але я й не шкодую, — додала вона м'яко. — Адже саме через магію мені довелося тікати з рідного дому.

Я уважно подивилася на неї, не знаючи, чи варто ставити подальші запитання.

— Якщо не хочеш, то можеш не розповідати, — витерши руки об рушник, я обернулася до неї і, накривши її долоню своєю, несильно її стиснула.

Арим опустила погляд на наші переплетені пальці, потім легко накрила мою руку своєю.

— Усе не так трагічно, як може здатися, — тихо сказала вона, трохи потиснувши мою долоню, немов запевняючи мене, що все гаразд.

Але по її очах було видно, що ці спогади, як і раніше, залишають слід.

— Ми обидва сироти, — почала вона після короткої паузи. — Я опинилася на вулиці, коли мені було чотирнадцять, а Дехен — набагато раніше. Вважай, він виріс там...

Вона зробила вдих, немов підбираючи потрібні слова.

— Мій батько був магом води. Коли я народилася, у нього були дуже великі надії, що я успадкую його дар. Моя мати була звичайною торговкою з Одхана, і, щойно я з'явилася на світ... вона одразу ж зникла.

Арим говорила це рівним, майже байдужим тоном, але я відчувала, що за цією зовнішньою безтурботністю криється щось більше.

— На велике розчарування батька, у мене не виявилося ні краплі магії в крові. Це... його підкосило, — продовжила вона. — Він став дивним. Говорив незв'язні речі, дедалі частіше не міг контролювати магію.

Арим стиснула пальці, ніби згадуючи щось особливо болюче.

— Наш будинок затопило. Я дивом урятувалася... а от батько...

Вона не закінчила фразу, але в цьому й не було потреби.

Я мимоволі стиснула її руку міцніше.

— До слова, допоміг мені тоді Дехен, — раптом додала вона, дозволивши собі легку усмішку. — Так ми й познайомилися.