Читати книгу - "Око дракона, Дар'я Пойманова"

Вона видихнула і провела пальцями по столу, немов змахуючи неіснуючий пил.

— Ми довго блукали, працювали, як могли, збирали гроші... Зрештою, накопичили достатньо, щоб купити квиток на корабель, і приїхали сюди.

Я вже хотіла запитати, що було далі, але Арим випередила мене.

— Майже одразу ж ми натрапили на Рузана, — сказала вона, і в її очах промайнули пустотливі веселощі.

— О? — я підняла брови.

— Я тоді намагалася поцупити кілька фруктів у торговця, — зізналася вона з грайливим блиском в очах. — І він буквально спіймав мене за руку!

Вона похитала головою, згадуючи.

— А потім став вичитувати мене, як старий дід, уявляєш!?

Арим фиркнула, щось буркнув собі під ніс, і похитала головою, явно незадоволена спогадами про своє перше знайомство з Рузаном. Я тільки сильніше розсміялася — це так на нього схоже!

— Я тоді думала, що ми майже ровесники, але виявилося, що він і справді старший за нас із Дехеном разом узятих, — зітхнула вона, закочуючи очі. — Тільки-тільки став капітаном, але вже тоді примудрявся піклуватися про всіх навколо.

Вона відкинула пасмо волосся за вухо і посміхнулася.

— Він допоміг нам знайти роботу, дав дах над головою... Загалом, став для нас опорою. Другом, якого ми так потребували.

Її голос здригнувся, але не від смутку — у ньому звучала щира вдячність.

Я не встигла відповісти, як Арим зробила крок уперед і міцно мене обійняла. Теплі руки зімкнулися навколо мене, немов кокон, насичений затишком і тихим розумінням.

Я завмерла, розгубившись. Ми знали одне одного лише кілька годин, але в цьому дотику не було ні краплі незручності. Лише тепло. Лише турбота.

Обережно я обійняла її у відповідь, міцно притиснувши до себе, немов підтверджуючи — тепер у неї є ще одна людина, на яку можна спертися.

Коли ми разом розтиснули руки, Арим м'яко посміхнулася, ніби нічого й не було, і знову взялася за рушник, змахнувши крихти зі столу.

Закінчивши з прибиранням, я наполягла, щоб вона пішла відпочивати.

— Ти весь день клопочешся, тобі теж потрібен відпочинок, — сказала я, забираючи в неї з рук останню миску.

Вона спробувала заперечити, але я підняла брову, і Арим, усміхнувшись, підняла руки на знак капітуляції.

— Гаразд-гаразд, ти перемогла.

Я проводила її поглядом, а потім, закінчивши з прибиранням, попрямувала до своєї кімнати.

Уже біля дверей я завмираю, почувши знайомий голос.

— Що з обличчям? — веселий, майже глузливий тон Рузана вибиває мене з думок. Він явно в гарному настрої. — Немов хочеш мене з'їсти.

— Хто вона? — а ось цей голос... холодний, жорсткий, наче сталь, у якій приховано гнів. Дехен.

Мене пересмикує від холоду в його тоні, і я мимоволі відступаю назад, врізаючись у двері.

— Про що ти? — колишні веселощі миттєво випаровуються з голосу Рузана.

— А то ти не розумієш, — роздратовано гаркає Дехен, але майже одразу ж важко видихає, немов намагається взяти себе в руки. — Ти мене знаєш, Рузан, я не лізу в неприємності, бо відчуваю їх за кілометри. А вона — неприємність.

Його слова пронизують мене, як лезо кинджала, але я змушую себе не реагувати, лише сильніше стискаючи пальці в кулаки.

— Думаєш, я не розумію, що ти тут через неї? І, до того ж, нелегально? Я навіть не питатиму, як ви потрапили на Одхан. Тому що я чув...

— Досить, Дехен, — різко перебиває його Рузан, і в його голосі звучить твердість, якої я раніше не чула. — Я розумію твої побоювання, тому якщо тобі буде спокійніше, ми сьогодні ж підемо.

Настає напружена пауза.

А потім Дехен говорить зовсім іншим тоном — тихим, але сповненим емоцій.

— Та я про тебе турбуюся! — випалює він. — Ти ж як брат нам, Рузан! Ти... наша єдина сім'я.

Я чую, як хтось нервово зітхає, як скрипить підлога під чиїмись кроками. Але в цей момент внизу грюкають двері, і я здригаюся. Розмова тут же стихає, слова перетворюються на здавлений шепіт, а я, не чекаючи продовження, швидко ховаюся в кімнаті.

«Вона — неприємність.»

Я різко сідаю на ліжко, відчуваючи, як усередині повільно наростає роздратування. Не буду брехати — слова Дехена зачепили мене.

Я розумію його злість, розумію, чому він не довіряє мені. Для них я незнайомка, яка може принести їм біду. А з огляду на положення Арим... я навіть здивована, що Дехен не виставив мене за двері просто зараз.

Але ж і я не просила всього цього!

Я стискаю пальці на тканині спідниці, намагаючись вгамувати гнів, але в цю мить двері тихо скриплять, і в кімнату входить Рузан.

— Вони вже зібралися внизу, чекають тільки на тебе, — спокійно повідомляє він, але я відчуваю, що він напружений.

Я стискаю губи в тонку лінію.

— Прокляття, — шепочу я собі під ніс, а потім глибоко вдихаю, намагаючись узяти емоції під контроль.

Злитися будемо потім. Зараз головне — придумати план.

***

Щойно я увійшла на кухню, погляд Дехена одразу ж метнувся до мене. У ньому не було відкритої ворожості, але недовіра читалася занадто явно. Він уважно оглянув мене з голови до ніг, немов оцінюючи — чи варта я того, щоб заради мене ризикувати? Але, на мій подив, він нічого не сказав, лише коротко кивнув і відвернувся.

Арим і Дехен зайняли місця за низьким столом, а Рузан влаштувався поруч, вичікувально дивлячись на мене. Напруга, що повисла в повітрі, була майже відчутною.

Ще під час обіду вони обережно поцікавилися, що ми збираємося робити далі. Зрозуміло, ми не стали вдаватися до подробиць, але повідомили, що нам за будь-яку ціну потрібно потрапити до палацу. Арим помітно напружилася, але, трохи повагавшись, все ж згадала, що зараз триває набір служниць. Через майбутній день відкритих дверей королівська прислуга потребувала додаткових рук.

Я тут же надихнулася. Це ідеальний шанс! Я зможу проникнути всередину і за кілька днів знайти карту, а Рузан пройде в замок як гість, разом з іншими, розвідає обстановку і прикриє мене, якщо знадобиться.