Читати книгу - "Князь Кий"

Біля Світовидової скелі Тур зібрав віче ліпших мужів. Старійшини всілися навколо требища на кам’яних брилах, на пеньках, а то й просто на землі. У білих вишиваних сорочках, у полотняних штанях, заправлених у чоботи чи підв’язаних біля кісточок шнурками, якщо господар був узутий у постоли, вони скидалися на зграю білих гусей, що спочивають проти сонечка. На кожному — ремінний пояс з підвісками, прикрашеними бронзовими або й срібними бляшками. На головах — солом’яні брилі… Коли б не мечі при боках, то можна було б подумати, що вони зібралися після роботи, щоб перекинутися словом чи жартом.

Побачивши сина, Тур кинувся йому назустріч — обняв.

— Слава богам! Ти вже тут?… А Цвітанка? Хорив? Боривой?

— Хорив і Боривой залишилися там, бо ми не встигли розшукати дівчину… То, може, їм пощастить це зробити.

— А гунни?

— Погромили Радогаста і йдуть сюди…

Кий розповів старійшинам про все, що бачив і пережив сам.

Старійшини захвилювалися, посхоплювалися, обурено загомоніли. Їх особливо вразило те, що молодший княжич власноручно вбив брата і перекинувся на бік ворога.

— Зрадник!

— Мерзенний пес!

— Самозванець!

— Ми ніколи не визнаємо його князем!

Тур підняв руку. Гомін затих. Ті, хто встав, посідали знову. Один Кий залишився стояти перед отцем.

— Які ж наміри Ернака? — запитав Тур. — Підкорити наше плем’я? Захопити нашу землю?

— Так… Ще на цьому тижні, завтра чи післязавтра, Ернак буде тут! — відповів Кий.

— Яка в нього сила?

— Безмірна! Гуннів — як сарани!… Та сила їхня не в тому, що їх багато… Нас теж не менше, якщо зібрати всіх. А може, ще більше… Сила їхня в кінноті, яка йде в бій густо, гострим клином і легко прориває лави нашого війська…

І Кий розповів, як атакують гунни.

— Пригадую, так нападали вони і раніше, при Аттілі, — вставив слово Тур. — Клином проломлювали військо супротивника, заходили в тил, а потім знищували…

— Як же оборонятися від них, тату? — запитав Кий, сподіваючись почути відповідь на свої пекучі думи й сумніви, які мучили його останні дні. — Невже ніхто нічого не міг протиставити їм?

— Не знаю, як оборонятися… Лише один ромейський вождь Аецій переміг Аттілу у відкритому бою в полі. І я думаю, переміг тим, що знав, як воюють гунни. Пам’ятаю, на Каталаунських полях у Галлії, куди я молодим воїном ходив з князем Божедаром, Аецій вишикував свої війська на висотах так щільно і глибоко, що гуннський клин, ідучи з низин і тому не набравши потрібного розгону, застряв у них, а Аттіла вже нічого на зміг зробити — відступив. Але ж у Аеція було воїв не менше, ніж у Аттіли, а головне, багато кінноти… Так само вчинив Ардарік і теж переміг… В інших же боях «батько гуннів» усе змітав поперед себе, окрім хіба укріплених городів та кам’яних фортець, яких гуннська кіннота не вміла і не хотіла брати, віддаючи перевагу вичікуванню, поки обложені, яких душив голод і мор, не здавалися на ласку переможця. Та чимало було й таких городів і фортець, яких Аттіла взяти не міг…

Кий ловив кожне батькове слово.

— Отже, супроти гуннів — кіннота або городи? І нічого іншого придумати не можна?… Але ж у нас — ні кінноти, ні городів! Що ж робити?

Тур мовчав. Старійшини теж мовчали. Сиділи кружка насуплені, заклопотані. Йшлося про долю племені — не кожен смів узяти на свої плечі такий тягар. Ждали слова сміливішого, мудрішого.

Кий, молодий, менш досвідчений, ніж інші, не стримався знову:

— Старійшини, якщо у нас немає або майже немає кінноти і городів, за стінами яких ми могли б відсидітися, то залишається одне — відступати, поки не пізно. Відступати на північ, у непрохідні ліси, як це колись робили наші діди та прадіди. А там об’єднаємося з іншими племенами нашого язика і…

Тут схопився старійшина Вовчий Хвіст. Лисий, борода — лопатою, очі люто вирячені.

— Як? Тікати? Кидати все: і поля, і луки, і борті, і села, і всіляке добро? Кий думає, що говорить?

Старійшина був ще не старий чоловік і могутній, мов дуб. Високий, широкоплечий, руки — як довбешки, а шия — хоч обіддя на ній гни! Про такого кажуть, що він однією рукою волові роги скрутить… Його лиса стовбуряста голова здіймалася над плечима, як велетенський буряк, і, спалена сонцем, виблискувала й відливала червоною міддю.

— Старійшина Вовчий Хвіст хоче битися! Це похвально! — сказав Кий спокійно. — Я теж хочу битися!… Тільки — як? Може, Вовчий Хвіст скаже?

Вовчий Хвіст повернув до нього густу, кошлату, як нехвороща, бороду і довгого носа. В очах — збентеження. Кий був не слабший за нього, але молодий, стрункіший, спритніший.

— Як? — старійшина довго думав. Потім сказав: — А як б’ють ворога?… Зустрінемо, зупинимо — і навалимося всією силою! Як же інакше? Якщо тікатимеш — не поб’єш!

— Так радив і Радогаст…

— У нього було обмаль воїв, — усього три чи чотири роди. А ми зберемо майже все плем’я!… І не намагайся, отроку, посіяти в наших серцях зерна сумніву й зневіри! — розсердився Вовчий Хвіст. — Твоє діло маленьке: сповістив — і сядь! А ми будемо думати!

— Так, так, — закивали головами старійшини родів. — Треба подумати і вибрати воєводу або князя! Замість померлого Божедара… Треба подумати і про те, як і де зустріти гуннів!

— Давайте думати, — погодився Тур. — Хто скаже?

Знову підхопився Вовчий Хвіст.

— Моя думка — зібрати весь полянський полк, знайти рівну місцину і стати сукупно, щоб перетнути шлях Ернакові! Сила у нас немала, і боги допоможуть нам!

— Згода, згода! — загукали старійшини. — Зібрати всіх, хто здатен тримати списа в руках!

— А якщо ми не спинимо гуннів? Що тоді? — спитав Кий. — Ми поляжемо, а жони, діти, старі?…

Вовчий Хвіст знову випнув наперед бороду.

— Що ж ти надумав — кажи! Може, тікати всім?

— Не тікати, а відступати! І жінкам, і дітям, і старим — усім! — відповів Кий. — Сьогодні. Негайно! Бо потім буде пізно!… Відступати в ліси — на північну окраїну полянської землі! А якщо й там невитримка буде, то ще далі — в землю деревлянську або й за Дніпро… А війську нашому, мені здається, не слід ув’язуватись у відкритий бій, де гунни матимуть перевагу, а потрібно