Читати книгу - "Оповідь Служниці"

Мені подумалося, що він не проти. Він зовсім не проти. Можливо, йому навіть подобається. Ми більше не належимо одне одному. Натомість я належу йому.

Негідно, несправедливо, неправдиво. Але саме це сталося.

Тож, Люку, я хочу спитати тебе тепер, хочу знати: я мала рацію? Бо ми ніколи про це не говорили. Коли я могла б заговорити, мені ставало страшно. Я не могла собі дозволити тебе втратити.

Розділ 29

Я сиджу в Командоровому кабінеті навпроти нього, за столом, на місці клієнта, наче веду переговори в банку про неабияку позику. Але, за винятком мого розташування в кімнаті, формальності між нами небагато. Раніше я сиділа з напруженою шиєю і прямою спиною, ноги рівненько на підлозі, очі на козиряння. Тепер я розслаблена, мені навіть затишно. Червоні черевики скинуті, я підгорнула ноги під себе, хоча й прикрила їх червоною спідницею, але все одно підгорнула, наче сиджу біля вогнища в старі дні пікніків. Якби в каміні горів вогонь, він би виблискував на полірованих поверхнях, м’яко сяяв на плоті. Додаю камінного світла.

Щодо Командора — він аж до непристойності повсякденний. Без піджака, лікті на столі. Бракує лише зубочистки в кутику вуст — і він був би справжньою рекламою сільської демократії, як на гравюрі. У плямах від мух, як у старій спаленій книжці.

Квадратики на дошці переді мною заповнюються — передостання гра мого вечора. «Ґуш», пишу я зручне односкладове слово з дорогою літерою ґ.

— Це справді слово? — питає Командор.

— Можемо подивитися, — кажу я. — Це діалектизм.

— Я тобі вірю, — каже він і всміхається. Командору подобається, коли я виділяюся, показую свою розвиненість, наче уважна тваринка, нашорошую вуха, готова виконувати трюки. Його схвалення огортає мене, немов тепла вода. Я не відчуваю в ньому тієї злості, яку раніше бачила в чоловіках, навіть у Люкові іноді. Він не називає мене подумки сучкою. Насправді він поводиться, як татусь. Йому подобається думати, що я розважаюся — так воно і є.

Він спритно вводить у кишеньковий комп’ютер наші рахунки.

— Ти мене сьогодні обійшла, — каже. Я підозрюю, що він махлює, щоб полестити мені, щоб підняти мені настрій. Але чому? Це лишається запитанням. Що він отримує від такого розбещення? Має щось бути.

Командор відкидається на спинку крісла, складає кінчики пальців — уже знайомий мені жест. Ми вибудували поміж собою репертуар таких жестів, знайомих речей. Він дивиться на мене не без доброзичливості, з цікавістю, наче я — загадка, яку треба розгадати.

— Що хочеш сьогодні почитати? — питає він. Це теж уже рутина. Поки що я прочитала журнал «Мадемуазель», старий випуск «Есквайра» вісімдесятих років, «Міз» — пам’ятаю, що цей журнал валявся в різних квартирах моєї матері, поки я росла, і «Рідерз Дайджест». У нього навіть романи є. Я вже прочитала Раймонда Чендлера і половину «Тяжких часів» Чарльза Діккенса. Коли маю нагоду, читаю швидко, жадібно, майже поверхнево, намагаючись якомога більше інформації напхати у свою голову перед черговим довгим голодом. Якби я їла, це була б обжерливість голодуючого, якби це був секс, то радше швидкий потайний перепихон десь у провулку.

Поки я читаю, Командор сидить і спостерігає за мною, мовчки, але й не зводячи очей. Це спостереження — своєрідний сексуальний акт, і я почуваюся оголеною, коли він дивиться. Хотілося б, що він відвернувся від мене, походив по кімнаті, почитав щось сам. Можливо, тоді я могла б розслабитися, не поспішати. А таке протиправне читання здається мені виступом.

— Я б хотіла просто поговорити, — кажу я. Самій дивно чути це від себе.

Командор знов усміхається. Він не здається здивованим. Можливо, він чекав цього або ж чогось подібного.

— О? — каже він. — То про що ти хотіла б поговорити?

Я затинаюся.

— Та про що завгодно. Ну, наприклад, про вас.

— Про мене? — він і далі усміхається. — Так про мене немає чого особливо говорити. Я звичайний хлопець.

Ця його фальшивість, навіть у виборі слова — «хлопець»? — зупиняє мене. Звичайні хлопці не стають Командорами.

— Ну щось же ви вмієте, — кажу. Знаю: я підштовхую його, граюся з ним, виманюю його назовні, і мені самій від себе гидко, навіть трохи нудить. Але це фехтування. Або говорить він, або я. Я це знаю, відчуваю слова, які збираються всередині мене, я так давно насправді не говорила ні з ким. Короткі перешіптування з Гленовою на сьогоднішній прогулянці не враховуються; але то був вступ, він роздражнив мене. Відчувши полегшення навіть від такої розмови, я хочу більшого.

А якщо говоритиму з ним, то скажу щось не те, щось видам. Я відчуваю це, прийдешню зраду себе самої. Я не хочу, щоб він знав забагато.

— Ну, я займався дослідженням ринку, — невпевнено веде він. — А потім наче відокремився.

Мені спадає на думку, що хоча я й знаю, що він Командор, та уявлення не маю, чим він займається. Що він контролює, яку галузь, як раніше казали? Конкретних звань у них немає.

— О, — кажу я, намагаюся, щоб звучало так, наче я розумію.

— Можна сказати, що я науковець, — продовжує він. — Звісно ж, у певних межах.

Після того він певний час нічого не каже, і я теж мовчу. Ми перечікуємо один одного.

Я зриваюся перша.

— То, можливо, розкажете щось із того, про що я думала?

Командор виявляє цікавість.

— І що це має бути?

Я прямую до небезпечної зони, але не можу зупинитися.

— Є одна фраза, яку я звідкись пам’ятаю… — краще не казати, звідки. — Гадаю, це латина, я думала, можливо, ви…

Знаю, у нього є словник латини. Він має кілька видів словників на горішній полиці, ліворуч від каміна.

— Скажи, — мовить він. Відсторонений, але більш пильний, чи мені це здається?

— Nolite te bastardes carborundorum, — кажу я.

— Що? — перепитує він.

Я неправильно вимовила слова. Не знаю, як правильно.

— Можу по літерах, — відповідаю я. — Чи записати.

Він вагається, ідея нова. Можливо, він не пам’ятає, що я вмію писати. Я ніколи не тримала ручки чи олівця в цій кімнаті, навіть щоб записати рахунок.

— Жінки не вміють додавати, — якось жартома сказав Командор. Коли я спитала, що малось на увазі, пояснив: — Для них один плюс один плюс один плюс один — це не чотири.

— А що тоді? — уточнила я, чекаючи на «п’ять» чи «три».

— Просто один плюс один плюс один плюс один, — відповів він.

Але