Читати книгу - "Українська міфологія"

Типовою в оповідях є ситуація, коли годованець виявляє себе кроками, голосом чи криком, передражнює людину: «То точно бýло. В Петруня´. Я ти повім, як бýло. Цьоця та, Юзькова, віддалася до Юзька. То й казали: «Ганя, Ганя, йди скоро додому, бо ся не вóдно бýде, — коло Петруня буде дітко, б’деш ся бояти». А в’на сказала так (але то вже нецензурні слова): «Шо ня з’їсть, то ня й высере». А як в’на пришла перед ту хату, а в’но йі стало так гнати, шо вона ледво втíкла: «Шо тя з’їсть, то тя высере! Шо тя з’їсть, то тя высере!»[790]

Час проявлення та локалізація. Зазвичай годованець виявляє себе увечері чи вночі, близько опівночі (трапляється, що й у полудень), — у характерну для «нечистої сили» пору. Що ж до місця його перебування, то нерідко стверджують, що він мешкає там, де вкаже господар. Зазвичай це місце на горищі (на «стриху», на «поді», на «даху», на «верху») на платві або за платвою чи десь у кутку. За відомостями, які П. Чубинський зібрав на колишній Проскурівщині, «улюбленим місцем перебування «вихованця» є ліжник на горищі».[791]

Нерідко стверджували, що годованець живе в стайні чи будь-де у хаті: у сінях, у коморі, у скриньці, у кутку, під столом, на печі (на «п’єцу»), за комином чи у комині, на припічку або «у підпечі, як мало палєт». Після горища піч посідає друге місце за частотністю вказівок на неї як на місце перебування домашнього духа:

— «Є. Пересічно в печó, як мало палєт. У печи живе. А так — на горі. Але пересічно говорят — піч. У нас була підпіч, шо там кури тримали люди. Ну, біднотá бýла. То так, шо він в підпíчю собі там гніздóвсі».[792]

— «В хаті, казали, шо він в комині».[793]

Подекуди зазначали, що «Федя в хаті не держáть, а йому спіціяльно роблять таку комірочку. Отам таку в загаті десь зроблять (ближче до сіней — В. Г.), там йому дають їсти…»[794]

З уявленнями про годованця можуть пов’язувати й так званий елемент незавершеності, коли у зведеній хаті залишали щось «недороблене». Як варіант, де-небудь на «фаціяті» (вентиляційному вікні) навмисно зоставляли відірвану дошку, «шоб він міг вийти і зайти»;[795] «в щиту лишали дирку, аби нечистий гуляв».[796]

У багатьох випадках не деталізують, де саме живе годованець, вдаючись до узагальненого визначення «місце»:

— «В нас одна виїжджала — і ніхто ту хату не купує, кажут, шо там є дідько. То на тім місци, де його вікохали, хтось його вітримав, вігодовав».[797]

— «Як в когось велика загорожа, то таке бýло, шо казали, йой, пригородив, і там дідька пригородив. То там ґазда помер швидко. Або ще кажут, йой, там нечисте місце, а він пригородив. А був би не городив, то був би жив. Але в кого така велика зáгорода предвіцька давна… бо на чискім такім нє… Бо в нас таке бýло, шо оженивсі молодий хлопець, оженивсі і городив пліт. І городив, і зразу його щось так як то скрóвило було. То казали, йой, там таке місце, то не треба було його пригороджувати. І він, бідний, так то відгородив, і то було лекше».[798]

— «Ну і вже тато сі оженили, та й привéли лошє за собов. Каже — догори ногами лошє перевéрнет в стайні, і всьо. Кождий каже — то недобре місце. Недобре та й недобре. Та й тоди наймили тóлоку та й перенесли на півґрунта».[799]

Оскільки для годованця важливим був саме «пляц» (місце), то закономірно, що найбезпосередніше в хаті він пов’язаний із підвалинами («підлогами»). Якщо саму хату, де був годованець, ще можна було розібрати й продати, то розбирати її підвалини не ризикував ніхто:

— «То, казали, шо там в тій хаті є. Він як потому ту хату продав був, то підвалини лишили сі там — ніхто не хотів брати. А хату розібрали стару. То, казали, мілько».[800]

— «То він по смерті того, хто виносив, передавався. Він хати тримався, і його з хатою мож було продати. Якби хату розбирали, то якби був мудрий, то підлоги би не забирав».[801]

Іноді, розбираючи хату, для годованця навмисно залишали якусь «кучку», «кося´рку» (господарське приміщення для свиней, курей): «Там у Стрíлках під дибрéв хата бýла, то та жінка мала першу дітину — вмерло. В лікарні — дітина здорова. Як приїде домів — дітина вмре. І так до троїх дітей. Вже трета дітина годовалася в матери, вже була здорова: як ім перейшла до тої хати, трета дітина померла. І потому сказали їй гет йти з тої хати. Але хату як будете розбирати, то лишіт якусь кучку, кося´рку. То мовет, шо там і когут не раз піяв. Та, може, [то був] той годованець, бо той годованець у всьо ся перетворює — і в когута, і в всяке».[802]

Переважно ж із хати, де був годованець, намагалися взагалі нічого не брати: «В нас була тут така стара хата, вона на гóрбі стоїть. То старі тим занималися. То мовили, шо він мав, шо він годував. Молоді вже вийшли з тої хати, побудували више. А та хата лишилась. Як старі померли, так там нихто не рушав нич. Там ни щепки не брав. Донині вона розвалена там стоїть, розбита. Гниє сама по собі».[803]

Годованець може замешкувати не лише в хаті чи стайні, а й у дереві. Поруч із «туполею» (осикою), «бзенцем» (бузиною) і вербою, які повсюди вважають належними «нечистій силі», у цьому контексті фігурують і старі плодові дерева, які ростуть на обійсті чи на межі: яблуня, груша тощо:

— «То в нас тоже в одних був чорт, то вже старі померли, а його забрала відти донька. Перевéла до себе. […] Він в них в дереві жив».[804]

— «Виділи десь там його в дуплі, але я не виділа».[805]

— «Він може сидіти в любім місци. Де-небудь. А ше в порохнавих деревах, то то… він найбільше порохнаві дерева