Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"

Таке мистецтво — відкрити і втримати цей стан підвішеності, неналежності до жодної зі сторін, бути, як препарат у формаліні, який перебуває у прозорій рідині й не торкається до жодної стінки, він байдуже дозволяє дивитися на себе, ніби він сниться. Дозволяти собі снити — для того і є подорожі.

Коли дивилися на освітлений лайнер, одна з жінок сказала, що треба обов’язково вибратися на великий острів. Інша згадала, що грала колись у рулетку й навіть виграла, що чула номери і щось їй підказувало, на що треба поставити. Кожен чекав своєї черги, щоб розповісти якусь невелику історію про себе або про когось зі своїх знайомих. Що з ними трапилося. Не було жодних правил, які б зобов’язували, не було навіть теми, бо і вона потроху дрейфувала до ночі, яка надходила.

Найбільше говорила тендітна круглолиця голландка зі сивим, коротко стриженим волоссям, яка нагадувала підстаркувату дитину. Вона сиділа прямо зі складеними на стегнах руками, її плечі, здавалось, були трохи піднятими, ніби вона саме набрала повітря і вже мала його випустити, але з якихось причин не могла:

— Тому прошу послухати, що трапилося зі мною, — підсумовувала вона кожного і, як уважна маніакальна пряля, порола те, що сказали інші, і плела власні шалики, своє рукоділля, вимовляючи англійські голосні крізь ніс і поспішаючи, щоб ніхто її не перервав. “Я, мені, у мене, моє, зі мною, мій, моя”, — відмінювала вона зі замилуваннями поета, когось, хто одержує задоволення від звучання слів. Вона високо витягувала шию, піднімала голову до стелі, чим давала зрозуміти, що не говорить до людей, що сидять на незручних висиджених канапах, а її слухачем є хтось понад ними, підвішений під стелею образ, або чиясь невидима присутність — велике вухо, що слухає.

Мая не повинна вже пити алкоголю, ні. Відсуває склянку вбік, будує довкола неї делікатну стіну з марлі й мусліну.

Жінка, що говорить — Ольга чи Марісе. Маї здалося, що мимоволі всі стають на бік цієї жінки, витягають голови до стелі, трохи піднімають обличчя, ніби світло тьмяної лампи може надати засмаги їхній шкірі, і навіть Кіш зі змученими обвислими щоками випростовується, але його обличчя у цій неприродній позиції одразу ж набуває трагічного виразу, стає маскою з темними червоними вустами й очима, що виглядають більшими від коричневих тіней.

Тоді в Маї з’являється візія, і вона не може позбутися цього образу, перестає слухати: вода з моря вливається на пляж і тихо просочується під дерев’яний поміст, захоплює пляж, сантиметр за сантиметром, звільняє мушлі з їхньої піщаної неволі, заповнює нечіткі сліди ніг. Дошки піддаються цьому потокові, нарешті вода з’являється під їхніми ногами і піднімається у наповненій жахом тиші. Непомітно заливає їх, вже сягає до колін. Але ніхто цього не зауважує, всі поглинуті розмовою чи монологом. Може, тільки їхні тіла щось відчувають, бо ноги шукають твердого місця, щоб протистояти тискові води, щоб вхопитися за канапи, за ніжку столу, і те, що вони витягуються і підносять голови, є насправді несвідомою реакцією, захистом від затоплення — так, бо потоп припиняється, коли вода сягає їм до підборіддя, і вони, не знаючи про це, розмовляють понад її поверхнею. Погляд з-під напівзаплющених повік і вуста, що промовляють фрази, які починаються на “я”, носовий акцент, тремтливі напружені губи. Голос відбивається від спокійної поверхні води. Під водою корали й актинії мовчки беруть їхні тіла у своє володіння.

Пірнути, заплисти в зеленуватий простір, де за столом судомно й несвідомо, вхопившись за бильця фотелів, сидять безголові тіла, неохоче підкоряються лагідним теплим хвилям. Пропливти поміж ними, подивитися зблизька на їхню шкіру, ніби дивишся на кораловий риф. Дивуватися з ґудзиків на костюмах, що відбивають зблиски слабкого світла, і з перстеника на морських зірках їхніх долонь. Дивуватися з існування такого дивного створіння, як нога в сандалі. Залишити їх за собою. Рушити у відкрите море.

Вдень кохання цієї пари не заважало, якщо кохалися у своєму бунгало. Коли сходили до ресторану, трималися вдвох, прив’язані ремінцем погляду. Він часом, ніби випадково, нехотячи, закривав її від китайських пірнальників, ставав просто перед нею, вона зникала в його тіні.

Але вночі вони займалися сексом голосно, систематично, ритмічно, як м’які машини. Вона стогнала. В їхньому бунгало горіло світло, очевидно, хотіли постійно бачити одне одного. Наступного дня на ланчі їх вітали зацікавлені погляди. Їхнє кохання відбувалося, як на сцені, але й це їх не задовольняло, бо щоночі регулярно мусили ще і ще заглиблюватися одне в одного, досліджувати, посилати у свої тіла зонди.

Мая часто не могла заснути або прокидалася серед ночі мокра від поту. Прислухалася, мимоволі приречена їхнім коханням на безсоння. Не допомагала опівнічна книжка, ці ложечки й горнятка, ані далеке існування зими. Не спала.

Тому за сніданком підійшла до Майка і показала пальцем на бідніші будиночки, що далі, вище. Майк здивувався.

— Ті, що найближче до моря — найліпші. Близько до ресторану.

— Ні, — сказала вона, — хочемо туди, догори.

Він дав їм ключа й вона несла тепер із хлопчиком два наплічники.

Будиночок був ще меншим, а щілини у стінах ще більші. Виглядало так, що тут рідко хтось жив — душ був навіть кращий. По білих гладких кахлях ланцюжками мандрували мурашки. Через тріщину в дверях надуло сухих трісочок і трави. Ретельно перевірила ліжка — матраци були нові та цілі, неможливо було, щоб хтось у них заліз і зробив собі там гніздо. Але тепер не чули вже стогонів кохання, тільки маленькі мавпочки блукали ночами, вони чули їхнє хихотіння, а може, це був плач. Мавпи заглядали в невеликі вікна. Здивовані старечі обличчя. Одна з них була найсміливіша, майже агресивна. Вирізнялася бакенбардами. Певно, самець альфа. А може, матріархат? Зручно всідалася на підвіконні та з нервовим кліпанням, яке зраджувало внутрішню напругу, спостерігала за кожним їхнім рухом. Не вистачало їй тільки цигарки, з нею була б разюче подібна на Боґарта. Жінка кишнула на неї і замахнулася блакитною скатертиною, щоб її налякати.

— Чому ти її вигнала? — крикнув хлопчик, — ми могли б її приручити, вони такі розумні.

— Можуть бути небезпечні, — сказала вона.

— Так, так, для тебе все може бути небезпечним. Але ж це