Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Ми з Марком уже під’їхали до Пантеону. Це було перше місце, де потрібно знайти наступну підказку до місця зберігання артефакту. Дерек надіслав карту з перекладом і детальним описом.

— Я все ретельно розібрав і переклав. Не прогавте Серце Мора, вовченята!

Ох уже цей дідусь. Старий, мудрий, добрий, але такий прискіпливий. Іноді — як кістка в горлі.
На всяк випадок я подзвонив Вітторіо (власник кафе на острові Мурано) і повідомив, що потрібно переслати оригінал карти сьогодні. І перед походом до Пантеону оригінал уже був у нас. Добре, що ми перестрахувалися й сховали її, бо хто знає, чим би закінчилася сутичка з шавками. У разі моєї поразки вони б ішли по наших слідах, а так лишається надія, що у нас є невелика фора.

Час — близько восьмої. Треба поспішати. Скоро Пантеон заполонять натовпи туристів, і навряд чи вдасться щось відшукати без зайвої уваги.

Ось він — Пантеон, величний і прекрасний. Справжній шедевр архітектури. Щоб потрапити всередину, нам довелося підкупити охорону. І, минаючи туристів, які окупували вхід у очікуванні відкриття, через службовий вхід ми зайшли до храму.

Масштаби цієї будівлі не перестають вражати. Величезний купол, побудований за технологією, що й досі викликає купу запитань. Не розумію, як можна було створити таку красу без сучасних примочок. Усередині купола розташований окулюс — отвір, який служить єдиним джерелом освітлення в Пантеоні. Одного разу мені пощастило побувати тут під час дощу. І що б ви думали? Під окулюсом підлога залишалась сухою. Дивний феномен, але як є, так є. Підлога викладена мармуровою плиткою, яка, незважаючи на довгі роки, зберіглася в чудовому стані. З часом у Пантеоні почали ховати видатних людей. Імператори, художники, скульптори — всі знайшли спокій у стінах цього великого храму.

Кажуть, що храм усіх богів був побудований на місці, де помер Ромул — засновник Риму. А вовчиця, яка знайшла його з братом у кошику на березі річки, була з наших. Згодом їх довелося віддати людям — раніше не прийнято було виховувати чужих дітей. Але вона наглядала за своїми хлопчиками, і коли Ромул убив Рема, була дуже засмучена. Та згодом, коли він розкаявся у скоєному й назвав місто на честь брата, вовчиця-мати допомагала йому в його починаннях. Звісно, про це знають не багато хто, але приємно усвідомлювати, що в створенні такого прекрасного міста, як Рим, брали участь і наші пращури.

Зараз нам потрібна гробниця Рафаеля, а точніше — третя мармурова плитка, розташована перпендикулярно від центру гробниці. У ніші знаходився саркофаг, відгороджений від зовнішнього світу склом. Над саркофагом, на широкому постаменті, стояла статуя Діви Марії, яку для Рафаеля створив його учень уже після смерті свого вчителя. На гробниці — напис: “Тут спочиває Рафаель, якого природа боялася перевершити за життя і оплакувала після його смерті”.

А тепер — до тієї третьої плити. Як з’ясувалося, вона складалася з квадрата, всередині якого був вписаний круг. А круг, своєю чергою, складався з чотирьох однакових сегментів у вигляді приплюснутого конуса, пофарбованих у темно-сірий колір.

— І що? — Марк був налаштований скептично. Він став на одне коліно й ретельно оглядав підлогу під ногами. — Секундочку...

На плитах не було ні зазубрин, ні написів. Я втупився в карту: чітко видно Пантеон і напис про третю плиту. Хм... можливо, переклад правильний, але трактування трохи хибне, бо ж водопровідний і підйомний — обидва “крани”. Для будівництва Пантеону, крім цегли, використовувалися й інші плити, розташовані у стінах. Може ж?..

Хрусь. Я озирнувся й побачив Марка, що так само стояв на одному коліні. Але тут він підвівся.

— Ем? — він відійшов, а я наблизився. Одна з плит піднялася й зараз була не врівень із підлогою, а трохи вище.

— Що? Що ти зробив?! Бідолаха не очікував такої шаленої реакції.

— Натискав і все.

— Як “натискав”?! — Та не кричи ти, шалений! Натискав по всіх кутах. Інструкцію нам залишили так собі, от і вирішив спробувати.

Плита виявилася важкою. Відсунувши її, ми виявили нішу з залізною коробкою всередині. Стара, кам’яна, вкрита віковим пилом — вона розпалювала уяву. Що ж там нас чекає?

Там був шматок мішковини, я розгорнув його — і побачив невеликий камінь, схожий на дольку мандарина. Тільки на відміну від оранжевого мандарина, це був рубін глибокого, криваво-червоного кольору.

— О, як усе продумано! Мороки не оберешся!

— Та тихіше ти! Так, швидше за все, артефакт складається з кількох частин. Нічого. Головне — якомога швидше знайти решту.

— А може, це і є все Серце Мора?

— Ні, навряд. Дивись.

Я перевернув карту. На звороті красувалося серце, обрамлене залізними кайданами. — Швидше за все — три частини. Принаймні я дуже на це сподіваюся.

 — Твою ж...

Ретельно загорнувши “квасолинку”, як висловився Марк, у мішковину, я сховав її в потаємну кишеньку брюк. І, поставивши плиту на місце, ми покинули храм усіх богів. Якщо все піде як по маслу, і решту частин ми знайдемо так само легко, то вже зовсім скоро безцінний артефакт буде в нас у руках.

Лія

Мене щось тягло вниз. Туди, де темно і страшно, гидко й огидно. Туди, де чекає неминуча і болісна загибель. Піски поглинали моє тіло. І я, звичайно ж, знаю, що не можна сіпатися, бо від цього тільки гірше. Але паніка не давала мислити логічно.

У темній кімнаті промінь прожектора освітлював лише центр. Жовтий пісок із темними прожилками ґрунту — моє останнє пристанище. Звідки? Навіщо? Резонні запитання, але навряд чи я отримаю на них відповіді.

Я втратила будь-яку надію, занурюючись усе глибше й глибше. От на поверхні залишились лише голова, руки підняті догори. Крик про допомогу не мав жодного ефекту. Мені страшно. Страшно і самотньо.

Раптом, як промінь надії в царстві темряви, прожектор освітив знайому фігуру неподалік.

— Ярик! Ярик! Допоможи мені!