Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Ніч після відкриття була неспокійною. Не через страх — через хвилювання. У Марти щось ворушилось усередині, схоже на музику, яку давно не чула. Не ззовні. А з глибини. Вона прокинулась раніше за Андрія й сіла біля вікна з зошитом у руках. Пальці торкались нот, але ще не грали. Вона вчитувалась — не в знаки, а в паузи. Бо саме в них був її батько.

Андрій прокинувся від тихого скрипу сторінок.

— Ти вже знову там?

— Я ніколи не йшла, — відповіла. — Ці ноти... вони не схожі на жодні інші. Тут... серце. Але поранене.

— Він був людиною, яка носила біль як частину власного тіла. Ніхто не знав, чому він перестав писати. Але тепер я думаю, що він не припинив — просто писав не для сцени. А для тебе.

— Але я не вмію грати батька, Андрію. Я вмію грати тільки себе.

Він сів поруч, узяв один аркуш.

— А, може, в цьому і є суть? Щоб завершити симфонію, треба бути собою.

Вони домовились: репетиція почнеться цього ж дня. У невеликій орендованій студії, куди Андрій мав ключ. Там було все: старе піаніно, лампи з м’яким світлом, і — тиша. Та сама, що дозволяє народжуватись звукам без страху.

Марта розклала ноти, дістала скрипку. Коли вона вперше провела смичком по струнах, звук вийшов слабким. Немов симфонія сама не вірила, що її оживлять. Але з другим тактом — звук поглибився. У ньому була вона. І хтось ще.

Андрій грав, як ніколи. Його пальці не читали ноти — вони згадували. Як пам’ять про людину, що залишила музику як лист у часі.

Їхні погляди не зустрічались під час гри. Але дихання — так. Кожна пауза, кожен акорд — розкривали не просто партитуру. А історію. Її батька. Її самої. І навіть Андрія, який колись втратив наставника, а тепер знаходив його в його доньці.

Коли перша частина була завершена, Марта не опустила скрипку. Вона стояла мовчки, дивилась у партитуру.

— Це далекий крик, — сказала. — Як голос, що зникає у вітрі. Але тепер він ближче.

— Це вже не симфонія без адресата, — відповів Андрій. — Це... відповідь. Вона звучить.

Вони домовились: завершать її. Не змінюючи. Лише зігравши — чесно, глибоко, по-справжньому. Марта — з боку дитини. Андрій — з боку учня. І музика, яка народилась колись у тиші зламаного серця, тепер мала стати виправленням долі.

Увечері, на звороті останнього аркуша, Марта написала чорнилом:
“Ця симфонія — наш дім.”

А Андрій, читаючи це, подумав:

— І жодна сцена не замінить такого звучання.