Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Вранці Київ накрила сіра вуаль. Дощ не падав — він витирав місто. Повільно, зосереджено. Ніби хтось змивав з дахів, тротуарів, вікон усі накопичені образи. Вулиці були вологими, повільними, без поспіху. І саме такий ранок був потрібен Марті й Андрію.

Вони мали репетицію. Не звичайну. Першу, на яку запросили ще когось. Двох колег-музикантів — піаністку й віолончеліста, які колись працювали з Андрієм, і які погодились долучитись до виконання незавершеної симфонії. Студія, яку вони орендували, заповнилась не людьми — простором. І цей простір дихав очікуванням.

Марта мовчки витирала струни. Смичок здавався їй сьогодні не інструментом, а вагомою відповідальністю. Поруч сидів Андрій. Його пальці лежали на клавішах, не торкаючись, мов він чекав, коли сам рояль надасть йому дозвіл.

— Дощ — це добре, — сказала вона, не піднімаючи очей.

— Чому?

— Бо він нагадує: ми не можемо все контролювати. Але можемо звучати всередині.

Він усміхнувся. М’яко. З розумінням. Її голос, спокійний і рівний, тепер мав інший тембр — не як скарга, а як усвідомлення.

Коли всі розташувалися й музичні пюпітри були готові, Марта підвелась, відкрила зошит. Перший такт — відлуння. Другий — крик. Далі — обійми, які ніколи не стали реальними. Симфонія була драматична. Але не трагедійна. У ній жила печаль, глибока, як дощ, що стікає по склу. Але в цій печалі не було розпачу. Лише пам’ять.

Коли вони почали грати, дощ став частиною оркестру. Він шурхотів по даху, стікав ринвами, бив об вікна. Звуки музики перепліталися з ним. І це звучало... як справжнє життя.

У середині другого руху Марта заплющила очі. Вона більше не бачила ноти. Вона пам’ятала їх тілом. Пальці самі знаходили шлях. І в кожному глісандо, у кожному вібрато звучав голос того, хто колись не встиг заграти останню частину.

Андрій був поруч. Його партія супроводжувала, підтримувала, часом — мовчала. Як людина, що вже не боїться бути фоном, бо знає: у фоновому — сила.

Коли симфонія закінчилась, не було аплодисментів. Не тому, що не вдалось. А тому, що всі — сиділи мовчки. Їхні тіла ще вібрували, як інструменти після звучання. А в очах у всіх була волога. Від дощу. А, можливо, і ні.

— Він був би гордий, — прошепотала піаністка.

— Він є, — сказала Марта. — Тепер — тут.

Вона приклала долоню до грудей.

І Андрій, дивлячись на неї, подумав:

“Це не дощ. Це він — нарешті говорить через неї.”

І тому цього дня вони нічого більше не планували. Лише сиділи на підвіконні, пили чай і слухали, як небо розповідає про втрати. І про любов, яку не завжди можна назвати вчасно — але можна заграти.