Читати книгу - "Місто трьох королів, Анна Мінаєва"

***

— Стайня згоріла, — сумний голос сестри змусив мене скривитися.

З того випадку минуло півдня. Я оговталася вже у маєтку. На крик сестри збіглися слуги, конюх. Мене витягли з полум’я, коней вивели. Але споруду врятувати не встигли.

— Щоб його, — прошепотіла я, відвівши погляд.

— Що трапилося? — сестра підсіла ближче до мене, схопилася тремтячими пальцями за мою долоню. — Як ти там опинилася? З чого почалася пожежа?

Якби я знала. Якби могла сказати тобі правду, сестро.

— Я нічого не пам’ятаю, — тихо пробурмотіла у відповідь. — Я, здається, відчула дим. Тому і пішла туди. Перевірити.

По сірих очах навпроти було видно, що вона мені не вірить. І за мить Джозі це підтвердила словами.

— Батько каже, що це може бути, як в нашої прабабусі. Мозок слабшає. Але я не хочу йому вірити. Емілі, скажи, що ти не втрачаєш глузд, прошу тебе.

Я сумно посміхнулася до сестри:

— Я схожа на навіжену?

— Ти надто часто робиш дивні речі, — вона кисло відповіла на посмішку. — Але не скажу, що це схоже на божевілля.

— І на цьому дякую, — я сіла на ліжку та закашлялася.

— Тобі треба відпочивати, — Джозі зреагувала миттєво — опинилася поряд та надавила мені на плечі. — Скоро новий захід у королівському палаці. Не хотілося б, щоб ти при королі якусь дурість вчинила.

— Мені треба подихати свіжим повітрям, і все пройде, — запевнила я її, намагаючись очима знайти щоденник Хісарії. 

Куди я його поділа перед тим, як полишити кімнату? Я нічого не пам’ятаю! Знову!

Мій стан мене бентежив. Але більше за все мене бентежило те, що Джозі може про щось дізнатися. Сестрі таємницю я довірити не могла. Вона б не втримала її при собі.

Не через те, що хоче мені нашкодити — ні! Просто вона така сама по собі. 

— Я відчиню вікно, — зголосилася вона. — А ти відпочивай. Не хочу, щоб батько вирішив, наче ти збожеволіла. Він тоді тебе замість Ребеки кудись відправить.

— Може це і найкращий варіант, — видихнула я, впавши на подушки. — Тоді не доведеться обирати чоловіка, щоб вдовольнити потреби нашого батька.

Сестра скривилася і відчинила віконце.

— Відпочивай, — повторила вона, перевірила, щоб я не сіпалась у ліжку. — Я потім принесу тобі вечерю.

Сказавши це, вона поцілувала мене у лоба, як робила колись мама, і залишила насамоті. Та варто було дверям зачинитися за сестрою, як я схопилася і незабаром перевернула кімнату у пошуках щоденника Хісарії.

В якийсь момент мені здалося, що я його загубила. І ніколи не згадаю, де саме це зробила. Однак варто було лише припустити цю думку, як я знайшла книгу поряд з рослинами. Вона стояла притиснута горщиком до стіни і чекала на мене.

Я впала на коліна, схопила її і видихнула до сторінок:

— Втрата пам’яті. Я втрачаю спогади. Я не пам’ятаю, що робила. Хісаріє, допоможи.

Та на цей запит зачарована книга ніяк не відгукнулася.

— Трясця! — прошепотіла я, відкинувши від себе книгу. 

І наткнулася поглядом на рослини. Щось клацнуло у мозку.

— Це через вас, — видихнула я, з побоюванням, дивлячись на зелені паростки. — Це завжди через вас. Що ж ви таке?

Відповідь на це питання я мала знайти якомога швидше, щоб не повторити долю ґрунту у горщику. Якщо ці рослини так діють на мене… Треба бути обережніше.

Я відсунулась від того, що вбило кімнатне дерево. І знайшла поглядом пляшечки з фарбою, які колись встигла заховати під ліжком. 

Вони стояли там, наче нагадуванням про те, що гроші для родини були більш важливими, ніж мій стан. І в мене залишалася лише доба, щоб закінчити те, що я пообіцяла брату.

Зітхнувши, я знову звернулася до щоденника прабабусі і попросила її показати мені заклинання, з допомогою яких я робила фарбу.

***

Десь у Dra'ed Widior

— Ти відчув це? — холодний голос прокотився приміщенням, що знаходилося усередині великого дерева.

Колись раніше тут панував суцільний безлад. Та зараз всі речі стояли на своїх місцях, стіл у центрі був чистим, а книжки та сувої займали місце на полицях, що проростали прямо з кори.

— Так, я це відчув, — його співрозмовник стояв у тіні, світляки, що ширяли у повітрі, вихоплювали тільки блиск золотої прикраси в його гострому довгому вуху. — Це маю зробити я?

— Ні, — постать у сірій довгій мантії озирнулася до ельфа, який змінив долю усього їхнього народу. — Ти і так вже багато часу пробув у світі людей. Та я все одно маю для тебе завдання, Реардсе.

— Що я маю зробити, мій королю?

Хижа посмішка промайнула на тонких вустах того, хто повернувся у Чарівний гай приблизно сотню років тому. Хто встиг змінити стан речей, посісти місце, яке займав колишній Головний друїд. І навіть перевершити його.