Читати книгу - "Зима наближається"

То був радісний момент, але особливо радіти не доводилося. Поки мене разом із багатьма іншими людьми заарештовували ззовні, три дівчини з групи «Пуссі Райот» усередині були засуджені до двох років колонії. Двадцятичотирирічна Марія Альохіна, двадцятидворічна Надія Толоконнікова та тридцятирічна Катерина Самуцевич лише виконали короткий «панк-молебень» у московському храмі Христа Спасителя, знімаючи його на відео та згадуючи ім’я Путіна. Можете здогадатися, що саме влада визнала більшим святотатством.

Пізніше я ще повернуся до цих сміливих дівчат та їхньої історії, яка стала міжнародною сенсацією, підтвердивши для всього світу, що путінський режим остаточно перетнув межу непоправної деспотії. Але спершу я хотів би пояснити, як опинився під стінами суду та потрапив до рук поліції, у можливість чого ніколи б не повірив мій дідусь. Наразі ж ми залишимо Москву й перенесемося до Іспанії, а саме до невеличкого андалузького містечка Лінареса.

1975-го, у дванадцять років, я зіграв свій перший індивідуальний важливий шаховий матч на національному рівні — на Чемпіонаті Радянського Союзу серед юнаків. Десять років по тому в Москві я став наймолодшим чемпіоном світу в історії. Що ж до Іспанії, то 10 березня 2005 року я зіграв там свою останню серйозну шахову партію, вигравши вдев’яте супертурнір у Лінаресі. І от після трьох десятиліть кар’єри професійного шахіста, причому останніх двох із них як гравця з першим номером рейтингу, я вирішив залишити професійні шахи.

У наш час не дуже прийнято завершувати кар’єру, перебуваючи на її піку, але така вже я людина. Мені потрібна мета, і я прагну змін. Про мої досягнення та внесок судити не мені, але я відчував, що більше не матиму головної ролі в шахах. Адже проголосити об’єднаний чемпіонат тоді було неможливо через політичний хаос у світі шахів, а грати раз за разом одні й ті самі турніри мені було не надто цікаво.

Мені завжди подобалося ставити перед собою амбітні цілі та вдавалося реалізовувати більшість із них. На шаховій арені я досяг усього, чого тільки можна було. Тим часом я відчував, що є й інші сфери, де ще можна щось змінити, де можна ставити нові цілі та знаходити нове застосування моїй енергії. Серед моїх нових проектів була робота над книгою з прийняття рішень під назвою «Шахи як модель життя», а також проведення лекцій і семінарів на цю тему. Було там і просування шахів у систему освіти. Американський шаховий фонд Каспарова (ШФК) підтримав ідею запровадження шахів у школах та розробив план навчання цієї гри під час занять. Сьогодні ШФК має центри в Брюсселі, Йоганнесбурзі, Сінгапурі та Мехіко з тисячами шкіл-партнерів, широким різноманіттям подій та навчальних програм.

Але до певного часу все це могло зачекати. Основною причиною мого рішення піти з шахів, коли я це справді зробив, причому безповоротно, безумовно, була політика або те, що нею називається в автократичній країні. Протягом багатьох років я був палким прихильником установлення в Росії демократії, а час від часу навіть брав участь у політичних акціях, коли якась кампанія, підтримка чи голосування ще справді мали значення. Станом на 2005 рік ці речі переважно вже нічого не значили для владної структури Росії, але ми все ще сподівалися. Завдяки обмеженню президентських повноважень двома термінами 2008 рік міг покласти край владі Путіна, якщо він, звісно, не хотів ризикнути стати парією, повністю скасувавши Конституцію. Коли ж Путін піде, то нашою метою було набрати достатньо сили, щоб у виборчих бюлетенях з’явилася реальна демократична альтернатива. Я не знав достеменно, як саме це має статися, але знав, що повинен спробувати.

Окрім того, як я написав у «Волл-Стрит Джорнал» через кілька днів після завершення шахової кар’єри, мій перехід до політичної діяльності був також річчю доволі особистою: «Дивлячись на свого восьмирічного сина, я розумію, що вищими ставки в цій битві просто не можуть бути. Багато забезпечених росіян відправляють своїх дітей до іноземних шкіл, подалі від небезпек, створених нашим авторитарним керівництвом. Утім, більшість моїх співвітчизників не мають такої можливості. Я маю, але хочу, щоб мій син зростав у країні, у якій він народився. Я не хочу, щоб йому доводилося турбуватися через військову службу під час злочинної війни або через страх репресій в умовах диктатури. Я хочу, щоб мій син жив у вільній країні, пишався своєю країною та своїм батьком... І в Росії мільйони таких, що, як і я, хочуть мати вільну пресу, верховенство права та чесні вибори. Моя нова робота полягає в боротьбі за цих людей та в боротьбі за ці речі».[52]

Сьогодні моєму синові Вадиму вже вісімнадцять, але він не знає, що таке жити у вільній Росії. Те, що йому відомо про демократію та громадянські свободи, син дізнався так само, як я, коли був підлітком у СРСР: з подорожей за кордон та іноземних новин. Принаймні він та його покоління мають Інтернет, який у Росії поки що відносно вільний. 2005-й став також роком мого третього одруження, і моя дружина Даша продовжує відігравати надзвичайно важливу роль утому, щоб зробити цей новий етап мого життя щасливим і успішним. Наші діти — донька Аїда й син Ніколас — народилися та ростуть у вільній країні. На жаль, усупереч моїм сподіванням, цією країною стала не Росія, а Сполучені Штати Америки.

За кілька місяців до завершення моєї кар’єри свідомість людей по всьому світі приголомшила новина про захоплення заручників у бесланській школі. Я пишу про це тут, свідомо порушуючи хронологію, через вплив, який ця подія мала на моє рішення піти з шахів та через мої особисті враження після відвідання тих місць у 2005 році.

А починалося все так: 1 вересня 2004 року чеченські сепаратисти захопили понад тисячу заручників у школі в Північній Осетії, російській частині Кавказу поблизу кордону з Грузією. У той день було свято першого дзвоника, або День знань, — початок навчального року, коли батьки та інші члени родини супроводжують своїх дітей до школи. Аж раптом школу захопили тридцять важко озброєних терористів, які зігнали заручників до спортзалу. Будівлю було заміновано саморобними вибуховими пристроями