Читати книгу - "Тринадцята легенда"

мала особливого бажання займатися чимось, що виходило за межі її обов'язків, а її головний обов'язок становили ми. Естер, як могла, дбала про наші тіла й наші душі, але наш дядько був поза межами її юрисдикції, й вона воліла не чіпати його без особливої потреби. Вона ж не Джейн Ейр, а він не містер Рочестер! Під натиском її енергії Чарлі відступив до старих дитячих кімнат на другому поверсі і зачинявся тепер у них, скніючи в товаристві самих лишень своїх спогадів. Вплив Естер на Чарлі обмежився суттєвим покращенням його раціону і суворішим контролем фінансів, які раніше, під чесними, але короткозорими очима Хазяйки, безсоромно розкрадалися спритними ділками та нечесними торговцями. Але жодної з цих змін на краще Чарлі не помітив, а якби й помітив, йому однаково було б до того байдуже. Утім, дітей Естер тримала подалі від нього, і якби він хоч на мить про це замислився, то був би їй дуже вдячний. Естер правила твердою рукою, тож у розлючених сусідів відпала потреба приходити і скаржитися на двійнят, а в Чарлі — потреба спускатися до кухні по бутерброди, що їх готувала для нього Хазяйка. А найголовніше — йому вже не треба було навіть на хвилину полишати отого свого вигаданого царства, у якому він поселив Ізабель, саму лиш Ізабель і нікого, окрім Ізабель. Так, Чарлі втратив територію, але навзамін здобув свободу. Він не чув Естер, не бачив її й жодного разу про неї не подумав.

Естер святкувала перемогу; Може, ніс її й скидавсь на картоплину, але цілеспрямованості їй було не позичати.

* * *

Міс Вінтер перервала розповідь, її очі дивились кудись у віддалений куток кімнати, а свідомість, вочевидь, опанувало минуле, яке подекуди уявляється нам реальнішим від сьогодення. У куточках її очей та вуст ховалася печаль і втома. Знаючи, якою тонкою буває нитка оповіді, я міркувала, яким би чином тактовніше підштовхнути письменницю до продовження розмови.

Пауза явно затяглася.

— А ви, — обережно мовила я, — як ви ставилися до Естер?

— Хто, я? — Міс Вінтер якось відсторонено кліпнула очима. — О, вона мені подобалася. У тім-то й біда.

— Біда?

Віда Вінтер знову кліпнула очима, завовтузилася у кріслі й кинула на мене несподівано гострий, не надто привітний погляд, і я зрозуміла, що нитка таки перервалася.

— Гадаю, на сьогодні досить. Можете йти.

Скринька з чужими життями

Записуючи історію гувернантки Естер, я швидко повернулася до звичного розкладу й темпу роботи. Уранці я вислуховувала розповідь міс Вінтер, майже не роблячи при цьому позначок у записнику, а згодом, повернувшись до себе й озброївшись своїми вірними дванадцятьма олівцями та стругачкою, схилялася над сторінками, переносячи на них те, що чітко зафіксувала моя пам'ять. Слова, збігаючи з кінчика олівця на аркуш, відтворювали в моїх вухах інтонацію міс Вінтер, а пізніше, перечитуючи вголос написане, я відчувала, що моє обличчя набуває характерного для письменниці виразу. При цьому моя ліва рука то підводилася, то опускалася, імітуючи її промовисті жести, а права лежала, наче скалічена, на колінах. У моїй уяві слова перетворювалися на образи і сцени. Ось стоїть Естер, чепурна і чиста, від неї виходить сріблясте сяйво, воно утворює навколо неї світлий ореол, що поволі шириться — спочатку на її кімнату, потім на будинок, а опісля й на його мешканців. Хазяйка з невиразної постаті, що повільно рухалася в напівтемряві, трансформувалася у жваву бабцю з чіткими обрисами, яка моторно порається в чистих і світлих кімнатах, приглядаючись до всього вже зрячими (дяка окулістові!) очима. А ось і Еммеліна, яка піддалася чарівній аурі Естер і дозволила перетворити себе з немитої та недогодованої бродяжки на чистеньку, пухкеньку і добросерду дівчинку. Ореол Естер поширився навіть на класичний парк: ось її світло осяває скалічені тисові гілки і кличе до життя нові зелені пагони. Ген там, поодаль, на межі світла й мороку — похмурий мовчазний садівник на прізвисько Джон-копач; він пасивно опирається змінам і ніяк не хоче потрапляти під магічний вплив сяйва, що виходить від Естер. Поставав у моїй уяві й Чарлі; він блукав у темряві, поза межами аури Естер, усіма чутий, але ніким не бачений. А ще я бачила Аделіну… цю загадкову і жорстокосерду Аделіну.

Для своїх біографічних досліджень я завела таку собі «картотеку життів». Це була скринька з картками-покажчиками, що містили подробиці про персонажів: ім'я, рід занять, дати народження та смерті, місце проживання тощо. Інколи ця картотека здається мені меморіалом, зведеним задля вшанування померлих (я уявляю, як вони заглядають у мою кімнату крізь темне вікно й перешіптуються: «Ти диви! Вона записує нас у картки! І це — через двісті років після нашої смерті!»). Коли ж за вікном непроглядний морок і я почуваюся безпорадною та самотньою по цей бік темного скла, картки стають схожими на маленькі надгробки, бездушні й холодні, а сама скринька — на глухий цвинтар. Список персоналій, що його мені надала міс Вінтер, був надто короткий, і коли я тасувала картки, жалюгідність їхньої кількості збурювала в мені розчарування й роздратування. Інформаційна складова історії видавалася мені явно недостатньою.

Я взяла чисту картку і почала її заповнювати.

Естер Барроу

Гувернантка

Маєток Енджелфілд-хаус

Рік народження:?

Рік смерті:?

Я зупинилася. Зробила на пальцях деякі підрахунки. Дівчатам було лише по тринадцять років. І Естер була молода. Вона просто не могла бути старою, беручи до уваги її неабияку бадьорість та винахідливість. Скільки ж їй було? Тридцять? А може, тільки двадцять п'ять? На якихось дванадцять років старша за самих двійнят… І тут мені зайшла одна гадка. Що, коли Естер ще жива? Цікаво, чи може таке бути? Міс Вінтер у свої сімдесят із гаком перебуває на порозі смерті — але ж це ще не означає, що людина старша за неї вже мала померти.

Залишалося одне.

Я зробила у карточці ще одну позначку й підкреслила її.