Читати книгу - "Веди свій плуг понад кістками мертвих"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Спершу Плутон окреслює рамки цього космічного експерименту й відкриває свої головні засади — життя минуще, після нього настає смерть, яка колись дозволить іскрі вибратися з пастки; іншого виходу немає. Життя — це щось на зразок навчального полігону, тут діють суворі вимоги. Віднині враховуватиметься все, що ти зробиш, кожна думка, кожний учинок, але не для того, щоб потім тебе покарати чи винагородити, а через те, що вони вибудовують твій світ. Так діє цей механізм. Далі, падаючи, іскра проходить крізь пояс Нептуна й губиться в його імлистих випарах. Нептун дає їй на втіху різні ілюзії, приспану пам’ять про вихід, сни про польоти, уяву, наркотики й книжки. Уран — схильність до бунтарства, він буде слугувати доказом походження іскри. Коли іскра минає кільця Сатурна, стає зрозумілим, що внизу на неї чекає в’язниця. Табори, лікарні, правила й бланки, немічне тіло, смертельна хвороба, втрата коханої людини. Проте Юпітер дає втіху, гідність та оптимізм, прекрасний дарунок у вигляді «якось-воно-буде». Марс додасть силу й агресію, вони напевне будуть потрібні. Пролітаючи біля Сонця, іскра сліпне, і від колишньої свідомості їй залишається хіба що крихітне, карликове, відокремлене від решти Я, цим усе й закінчиться. Я так собі це уявляю: корпус, калічне буття з поламаними крилами, Муха, замучена жорстокими дітьми; хтозна, як вона витримає в Пітьмі. Слава Богиням, що зараз на дорозі до Падіння стоїть Венера. Від неї іскра отримає дар кохання, найщирішого співчуття, єдине, що здатне порятувати її саму та інші іскри; завдяки Венериним дарункам вони зможуть підтримувати одна одну й об’єднуватися. Перед самим Падінням буде ще одна невелика й химерна планета, котра нагадує загіпнотизованого Кролика, не обертається довкола власної осі, а рухається швидко, вдивляючись у Сонце — Меркурій. Він дає мову й здатність спілкування. Минаючи Місяць, іскра отримує від нього дещо невловиме, душу.
І лише тоді падає на Землю й відразу вселяється в тіло. Людини, тварини або рослини.
Ось, як воно виглядає.
Мене звільнили наступного дня, ще до того, як минули ці нещасні сорок вісім годин. Забрати мене додому приїхала вся трійця, я кинулася їм в обійми, наче провела в камері багато років. Дизьо заплакав, а Добра Звістка й Матога штивно сиділи на задньому сидінні. Було помітно, що вони набагато сильніше налякані тим, що сталося, зрештою мені довелося їх втішати. Я попросила Дизя зупинитися біля крамниці, й ми купили морозива.
Проте чесно кажучи, після цього короткого перебування в камері, я стала дуже розсіяна. Не могла змиритися з думкою, що поліцейські обшукали мій дім, відтоді я скрізь відчувала їхню присутність; нишпорили в шухлядах, шафах, письмовому столі. Нічого не знайшли, бо що можна було знайти? Але порядок було порушено, спокій зник. Я тинялася по дому, нездатна до будь-якої роботи. Переконувала сама себе й усвідомлювала, що зі мною щось не так. Мене приваблювали мої великі вікна — я ставала біля них і не могла відірвати очей від побаченого — хвилювання рудуватих трав, їхнього танцю під невидимим вітром, винуватцем цього руху. І ще мінливі плями зелені всіх відтінків. Я задумувалася й марнувала цілі години. Наприклад, залишила ключі в гаражі й тиждень не могла їх знайти. Спалила чайник. Витягала з морозильника овочі й згадувала про них лише тоді, коли вони були висохлі й несвіжі. Краєм ока бачила, скільки всього діється в моєму домі — люди заходили й виходили, прямували з котельні нагору, до саду й назад. Дівчатка весело гасали в сінях. Мама сиділа на терасі й пила чай.
Я чула її довгі й сумні зітхання, брязкіт ложечки об філіжанку. Усе стихало лише тоді, коли приїздив Дизьо; майже завжди він був з Доброю Звісткою, якщо наступного дня їй не треба було приймати товар.
Коли болі посилилися, Дизьо викликав швидку. Виявилося, що мені треба лягти в лікарню. Це був сприятливий час для приїзду швидкої — серпень, суха, рівна дорога, чудова погода, і — хвала планетам — я прийняла вранці душ, і ноги в мене були чистенькі.
Я лежала в палаті, на диво порожній, з відчиненими вікнами, у які линули пахощі з дач — стиглих помідорів, сухої трави, спалених бур’янів. Сонце увійшло в сузір’я Діви, яка вже готувалася до осені, робила запаси на зиму.
До мене приходили, авжеж, але ніщо так не сковує, як відвідини в лікарні. Їй-бо, не знаєш, як себе поводити. Будь-яка розмова в цьому неприємному місці стає штучною й вимушеною. Сподіваюся, вони не гніваються на мене за те, що я звеліла їм іти додому.
На моєму ліжку часто сідав дерматолог Алі. Він заходив із сусіднього відділення й приносив мені зачитані до дірок газети. Я розповідала йому про свій міст у Сирії (цікаво, чи він там ще є), а він мені — про роботу з кочовими племенами в пустелі. Про те, що якийсь час був лікарем у номадів. Мандрував з ними, спостерігав за їхніми звичаями, лікував. Завжди в русі. Він і сам був кочівником. Не затримався в жодній лікарні довше, ніж на два роки, потім раптово щось починало його непокоїти, й він шукав іншу роботу, на новому місці. Покидав пацієнтів, які нарешті до нього звикли, подолавши всі можливі упередження. Якогось дня на дверях його кабінету з’являлася записка, що лікар Алі більше не прийматиме. Такий спосіб життя і його походження, звісно, примушували різні спеціальні служби цікавитися ним, тому його телефон постійно прослуховувався. Так принаймні стверджував сам Алі.
— А у вас є якась своя Недуга? — спитала я колись.
Авжеж, вона в нього була. Кожної зими він впадав у депресію, а кімната в робітничому гуртожитку, яку доктор Алі отримав від гміни, тільки поглиблювала його меланхолію. У нього була одна цінна річ, яку він надбав за роки роботи — то була велика лампа, що випромінювала світло, схоже на сонячне, і таким чином мала б підбадьорювати Алі. Він часто просиджував вечорами, підставивши обличчя під це штучне Сонце, й подумки блукав пустелями Лівії, Сирії, а може, Іраку.
Я думала, як може виглядати його Гороскоп. Але почувалася занадто кволою, щоб зробити підрахунки. Цього разу мені було по-справжньому зле. Я лежала в затемненій палаті із сильною фотоалергією, із червоною, потрісканою шкірою, що пекла, ніби її тяли крихітні скальпелі.
— Ви повинні уникати Сонця, — застерігав мене Алі. — Ніколи не бачив такої шкіри, ви просто спотворена, щоб жити в підземеллі.
Алі сміявся, бо не міг собі такого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Веди свій плуг понад кістками мертвих», після закриття браузера.