Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Синхрон 📚 - Українською

Читати книгу - "Синхрон"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Синхрон" автора Інгеборг Бахман. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 57
Перейти на сторінку:
шинки, трошки салату і фруктів, кисле молоко, пили молоко, але, звичайно, не прямо від корови, а з молочної крамниці. Сільського не було тут нічого, це була околиця провінційного міста, а водночас і столиці, приєднаної навіть до мережі міжнародного залізничного й повітряного сполучення завдяки одному потягові й одному літакові, яким, з незбагненних причин, через Франкфурт можна було долетіти до Лондона. Між Каринтією й Англією не було ніяких відносин, з півднем і сходом хоча б якісь не завадили, попри те на всіх рейсах не було жодного вільного місця, але англійці висідали, ймовірно, у Франкфурті, а німці у Франкфурті підсідали, бо до Каринтії прилітали лише німці, і Роберт, який літав цим літаком, був завжди єдиним пасажиром, який летів усю відстань до Клаґенфурта. Елізабет мала незручне сполучення, вона мусила пересідати у Відні, Мілані, а то й навіть у Венеції, а тоді ще кілька годин залізницею, щоб дістатися додому, і вона казала панові Матраєві: Та зрозумій же, це не бездушність, а просто страшенно важко, і я ненавиджу їздити, бо завжди мушу їздити, для мене Венеція — це не те, що Венеція для інших, для мене це тортури, вокзальна метушня і товкотнеча, а Мілан — це катастрофа, не кажучи вже про Відень, бо у Відні в міських швидкісних потягах мені ще й доводиться годинами слухати розмови, які я розумію, розмови людей, яких я цілком і повністю розумію. Набагато легше летіти з Парижа до Дакара й назад, бо не кожне слово аж так розумієш, з усіма його похідними, всіма зловживаннями, всіма фальшуваннями, всією вульгарністю. Бо де ще є люди, які розмовляють так, як пан Матрай, і як досі розмовляє Роберт, і вона затикатиме собі вуха, щоб не слухати всіх тих образ, годинами, в австрійських потягах.

Пан Матрай її не геть зрозумів, але на знак згоди кивнув: саме тому я нікуди більше й не їжджу і більше не хочу ні з ким розмовляти. Він, також як і вона, любив слова з місцевої говірки, вставляв їх у відповідний момент у речення і добрій казенній німецькій мові завжди надавав інтонації, відповідної його особі і його висловлюванням, його настроєві, і любив з критиканською іронічністю зачитати кілька речень з газети, супроводжуючи їх коментарями на кшталт: Звідки вони це взяли? «Не впевнювати», це ж треба! Чуєш? Пан Матрай завжди гордився тим, що Елізабет і Роберт знають стільки іноземних мов, казав, що взагалі не знає, від кого це в них, точно не від матері, яка розмовляла твердою німецькою як слов’янка, і не від нього, бо він ніколи не вчив жодної мови, словенської також не вчив. Елізабет не хотіла йому казати, що Робертів талант до мов не такий уже й великий, що через роботу він був змушений вивчити дві мови і що лише завдяки Ліз навчився досить непогано розмовляти англійською; здібності мала радше вона, які так мало демонструвала, коли писала німецькою у Відні, але, що дивно, могла писати французькою й англійською, лише двомовною, як Тротта, так ніколи й не стала, досконалою теж не була, була просто вправнішою і вміла пристосуватися краще за Роберта, мала кращий слух і була обережнішою, бо ніколи не намагалася розмовляти якимсь конкретним варіантом англійської, а трималася нейтральної англійської, не переймаючи мовних особливостей в англійських і американських друзів, і одного разу поскаржилася Тротті, що вона ніколи не розмовлятиме французькою так добре, як він, а він сказав, що він їй цього не бажає, що краще, щоб вона ніколи не опинилася в такому стані, як він, у стані розчинення, бо розчинили його також і мови. На початку він кілька разів допомагав їй корегувати тексти, коли вона була непевна, а тоді якогось дня сказав, що для її «ремесла», як він поблажливо називав її роботу, вистачить і цього, в Америці їй також допомагали, а тоді пішло ще швидше, бо там для вжитку багато хто вже послуговувався читабельною мовою; вона не була навіть якимсь сенсаційним винятком як у Франції. Тротта розмовляв німецькою як чужинець, з німецької чужини, а французькою як француз, але тим не переймався, не переймався також і тим, що розмовляв двома чи трьома слов’янськими мовами як хтось, хто давно живе десь далеко серед чужинців, а одного разу він їй сказав: Я зрозумів, що я більше нікуди не належу, за нічим не сумую, але якось подумав, що маю серце й належу до Австрії. Проте все це колись припиняється, втрачаєш серце і душу, і лише щось кривавить у мені, але не знаю, що це.

Елізабет тепер зрозуміла, коли розмовляла з батьком, що Тротта все ж таки був австрійцем, у неприйнятті, як батько, який, однак, не те, щоб не приймав і відкидав, а засуджував усе, що ще виглядало «начебто», начебто ще можна вести мову про той дух, і вперто наполягав на тому, що помилку історії так ніхто й не виправив, що рік 1938 не був громом серед ясного неба, що австрійський дім уже давно дав тріщину, що все потому було лиш наслідком тієї тріщини і що його світ, якого він до кінця так і не пізнав, був остаточно знищений 1914 року, він ніколи не розумів, як він опинився в цьому часі, державний службовець, у часи, коли вже давно не було державних службовців, не зосталось нічого, що він під цим розумів. Він любив заводити мову, з повагою і не без критики, про попередні часи, звертав увагу на кожну помилку, не випускав жодної повз увагу, ніби сам її допустився, і Елізабет дедалі більше хотілося слухати батька, відколи він постарів, бо раніше її це мало цікавило. Для неї існувало тільки майбутнє, а ще вона знала, що він, хоч у глибині свого єства і не був соціалістом, ніколи не міг ним стати, не зрадивши самого себе, завжди голосував за «червоних». Буркотів тільки: задля пришвидшення! І щоб припинилось оце лицемірство, бо він не любив усіх тих кривлянь і звертань до минулого, бо те, що він пам’ятав, було геть не таким, і нині більше нікого не цікавило. Він лише всміхнувся, коли Роберт, навчаючись на першому курсі, прийшов з університету й тріумфально заявив, що проголосував за комуністів, і сказав: Ти тільки глянь, який сопляк, голосує за комуняк, і винна, звичайно, Елізабет з усією тією просвітительською балаканиною з великого світу, кажи, правда? Світ колись уже був справді великим і дещо прогресивнішим, але не буду вам пояснювати.

1 ... 46 47 48 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Синхрон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Синхрон"