Читати книгу - "Не сподівайтеся позбутися книжок"

У.Е.: Ви не читали «Великого Мольна»? Не треба було слухати Бретона. Роман просто чарівний.

Ж.-К.К.: Можливо, мені вже пізно його читати. Я знаю, що сюрреалісти дуже голосно сварили Анатоля Франса. Але його я таки читав. І часто навіть із задоволенням — наприклад, «Повстання янголів». Але в них на нього був такий зуб! Після його смерті вони радили покласти його в одну з металевих коробок букіністів, які стоять вздовж Сени, посеред старих книжок, які він так любив, і кинути його в річку. Тут також можна відчути ненависть до старого книжкового пилу — непотрібного, зайвого і найчастіше дурного. Чи не значить це — і відповіді на це запитання досі нема — що книжки, які не були ані спалені, ані переписані, ані погано перекладені, ані відцензуровані, які дійшли до нас, є справді найкращими й такими, що їх треба читати?

У.Е.: Ми вже говорили про книжки, що не існують, чи то пак вже не існують. Непрочитані книжки, що чекають на те, щоб їх прочитали або не прочитали. Тепер я би хотів поговорити про авторів, яких не існує, але яких ми знаємо. Різні персоналії зі світу книговидання одного дня опиняються за одним столом на Франкфуртському книжковому ярмарку. І там є Гастон Галлімар, Поль Фламан, Ледіг-Ровольт і Валентіно Бомпіані. Одне слово, цвіт європейського книговидання. І вони коментують нове безумство, що найшло на видавців — перекуповувати один в одного молодих авторів, які себе ще як слід не показали. І тут один із них пропонує вигадати автора. Його зватимуть Міло Темешвар, він написав уже відому книжку «Let me say now», за яку Американська Бібліотека вже вручила цього ж ранку п’ятдесят тисяч доларів. Вони домовляються всі разом здійняти трохи галасу та подивитися, що з того буде.

Бомпіані повернувся на свій стенд і розповів цю історію мені та моєму колезі (ми в той час видавалися в нього). Ідея здалася спокусливою, тож ми почали прогулюватися ярмарком, хитромудро поширюючи ім’я от-от знаменитого Міло Темешвара. Того ж вечора під час вечері Джанджакомо Фельтрінеллі підійшов до нас і дуже збуджено сказав: «Не марнуйте свого часу. Я вже купив права на „Let me say now“!». З того часу Міло Темешвар став для мене дуже дорогим. Я написав статтю про його книжку «The Patmos sellers», що мала бути пародією на всіх продавців апокаліпсису. Я представляв Міло Темешвара як албанця, якого вигнали з рідної країни за відхилення від лівиці! Він написав книжку, натхненний Боргезом, присвячену використанню дзеркал під час гри в шахи. Пишучи про його книжку на тему апокаліпсисів, я навіть написав очевидно вигадану назву видавництва. Згодом я дізнався, що Арнольдо Мондаторі, найбільший тогочасний італійський видавець, вирізав з газети ту мою статтю та позначив собі червоним «За будь-яку ціну купити цю книжку».

Але Міло Темешвар цим не обмежився. Якщо ви читали вступ до «Імені троянди», то бачили, що там цитується текст Темешвара. Згодом я віднайшов його ім’я в деяких бібліографіях. Нещодавно, для пародіювання «Коду да Вінчі», я процитував деякі з його творів російською та грузинською мовами, в яких він науково міркував про творіння Дена Брауна. Я ціле життя прожив із Міло Темешваром.

Ж.-Ф. де Т.: Вам обом вдалося позбавити почуття провини всіх тих людей, у яких на книжкових полицях стоять книжки, яких вони не читали і ніколи не прочитають.

Ж.-К.К.: Бібліотека не обов’язково складається з книжок, які ми читали чи збираємося читати — це справді варто уточнити. Це книжки, які ми можемо колись прочитати. Навіть якщо ніколи їх не прочитаємо.

У.Е.: Це гарантія знання.

Ж.-Ф. де Т.: Це як винний погріб. Не потрібно випивати все.

Ж.-К.К.: Я, до речі, і винний погріб собі зібрав непоганий, і знаю, що залишу знамениті вина своїм нащадкам. По-перше, я п’ю все менше вина, хоча купую його все більше. Але я знаю, що за бажання завжди можу спуститись у свій погріб і випити якесь із вин доброго врожаю. Я купую вина «en prsmeur». Це означає, що я плачу за них у рік врожаю, а пляшки отримую три роки потому. Інтерес тут полягає в тому, що якісне бордо виробники витримують в бочках і пляшках в найкращих з можливих умов. Протягом трьох років ваше вино покращується, ви його не п’єте. Чудова система. За три роки ви зазвичай забуваєте, що замовляли вино. І тут раптом отримуєте подарунок собі від себе. Дуже смачно.

Ж.-Ф. де Т.: А з книжками так не варто було б поводитися? Відкласти, не обов'язково в погріб, дати визріти.

Ж.-К.К.: Це суперечитиме нав'язливому «ефекту новизни», який зобов’язує нас читати, бо книжка нова і щойно вийшла друком. Чому б не відкласти книжку «про яку говорять всі» і не прочитати її за три роки потому? Цей метод я часто використовую для перегляду фільмів. Оскільки в мене немає часу дивитися все те, що мав би дивитися, я відкладаю на потім ті фільми, які колись таки збираюся подивитися. За деякий час я помічаю, що бажання і потреба переглянути ту стрічку минули, — так стається з більшістю. В цьому сенсі купівля книжок «еn primeur» уже виступила б певним фільтром. Я вибираю те, що мені захочеться пити за три роки. Принаймні так я собі кажу.

Або ж існує інший спосіб фільтрування — за допомогою більш компетентного «експерта», який знає ваші смаки. Я вже багато років покладаюся на Жерара Оберле, що вказує на книжки, які я повинен купити, незважаючи на всі мої можливі фінансові проблеми. Він наказує, я корюся. Саме так я під час нашої першої зустрічі купив «Пауліска, або Модерна перверзія, нові мемуари польської дівчини», роман кінця XVIII століття, який я з тих давніх часів більше ніде не бачив. Є одна сцена, яку я завжди мріяв адаптувати для кіно. Чоловік-друкар якось дізнається, що дружина його зраджує. Доказ: знайдений лист, який вона отримала від коханця. Чоловік набирає зміст цього листа на своєму верстаті, роздягає дружину, прив’язує її до столу та видруковує літери на її тілі так, аби друкарський прес вп’явся чимглибше. Біле