Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

— Господи праведний, щастя яке! — прошепотіла пристрасно прирічанка, зручно вмощуючись у ночвах.

І тільки мештер заверещав: “Ось вона, змія!” — Богумила на очах вонігівських авторитетів різко шугонула у небо і полетіла, посміхаючись, до милого серцю Прирічного. Та доля-злодійка підстерегла її в образі ліпшого бомбардира “таліянського фронту” Гаракаля над лопухівськими болотами.

Семен із самого ранку сидів у секреті на диких качок. Зачувши над собою шелех, подібний на дихання пташиних крил, вистрелив з обох цівок берданки вгору і втрапив точнісінько в корито. Літаючий апарат, діставши величезну пробоїну, ще якусь мить летів, а далі, спікірувавши донизу, бебехнувся із патріотичною прирічанкою серед неозорих лопухівських боліт.

Тільки через два дні, порізана комишами, обляпана з голови до ніг жабуринням, допленталась Богумила до Прирічного і, виклавши перед вдячними сельчанами наміри вонігівців, мовила:

— А тепер хай вам чорти на весіллях за музик правлять, більше, антихристи, я вам не кума. Лечу собі ще ниськи у Трансільванію до свахи Лінуци і там дочікуватиму свого милого купця.

І того ж вечора, зваливши собі на плечі хату, полетіла на вінику сизокрилою горлицею за голубі обрії, де її нетерпляче ждала у Трансільванських горах сваха Лінуца.

— Коби Богумила, — витираючи сльози мовила Вариводиха, — одразу, тої ж ночі, повідомила нас, якось би сили нашкребли. А оце тільки вчора увечері сказала, а півсела тепер на заробітках. Когось зараз шукати пізно, бо узавтра вонігівці уже прийдуть смоктати кров із жил нашої гори.

Содом і гоморра,

або ж

Канни нащадків святого Ноя

…Події ранку 2 вересня 1939 року стародавній літописець, коли його твір перекласти на сучасну мову, очевидно, описав би приблизно так: “Вже охрипли, кричачи, півні, а ніч нізащо не хотіла покидати землю. Зрештою надійшов ранок — блідий, пом’ятий, невиспаний, немов цілу ніч бігав за дівками і дудлив сливовицю. І тут, наче непитущий начальник-педант, вчасно зійшло піднесено-бадьоре сонце і жахнулося від побаченого. Над Воніговом, Лопуховом, Занькою, Волячим, ніби над Содомом і Гоморрою, геркулесовими стовпами здіймалися дими. Але то не земля палала, а знімалась до небес курява з-під сотень ніг, возів, гарб, які прошкували до прирічанської гори. Сум з’їдав душу, не сльозами, а кров’ю обливалось серце, коли було глянути на благенькі юрби мужніх прирічанців, що обступили свою гору, поклявшись один перед одним скоріше втратити свої ногавиці, мешти, аніж відступити бодай на один крок…”

Безперечно, літописці завжди були надто емоційні, натури романтичні, метафоричні і полюбляли гіперболізувати. Можливо, вони саме так би і побачили ситуацію, яка склалася того вікопомного дня. Однак автор тяжіє до письма реалістичного і мусить дотримуватись історичної достовірності. Так ось…

До ударного загону прирічанських бойовиків, який очолив Іван Сирота, першою під’їхала теліга, на котрій, підібгавши під себе ноги, немов турецький паша, сидів на мішку сіна мештер Соломончик. Правив кіньми сам староста Бурч. Прирічанці стали стіною на дорозі, і двоє з них притьмом схопили коней за вуздечки.

— Куди панове зібралися у таку ранню годину? — підійшов до Соломончика Іван і, наче закоханий любці, глянув ніжно у вічі мештеру.

— В дорогу, дорогий, в дорогу… Бо, як сказав вельмишановний Колумб, тільки в подорожі людина сягає своєї мети, — відповів незворушно Соломончик.

— А я твого Бомбула, — мовив і далі ласкаво Іван, — видів у чорта під хвостом, а тебе трохи глибше…

Бурч, згадавши пересторогу жандарма, помаленьку зліз із гарби і став боязко осторонь.

— А це ти видів? — Соломончик витяг цидулку із гербовою печаткою за підписом Боніфація Небилиці, в якій посвідчувалась приналежність прирічанської гори вонігівцям, і тицьнув Сироті під ніс.

Безперечно, цидулка мештера сказала Іванові рівно стільки, скільки, скажімо, повідала б клинописна таблиця древніх вавілонян. Однак, задля годиться, Сирота із вельми розумним виглядом довго і прискіпливо вивчав документ.

— Підписаний самим вельмишановним Боніфацієм Никодимовичем Небилицею, — час од часу нагадував Соломончик.

Іван повернув мештеру цидулку, замислено почухав потилицю і тим же ніжним тоном мовив:

— Знаєте, свате, ви сьогодні рано дуже спіхували, то, майже, не встигли й до вітру. То поникайте лишень, — Іван показав на маківку Лисої скелі, на якій багаттям знімався велетенський кущ акації, — побіжіть туди, а цидулку потім киньте із скелі, хай радісною пташкою полетить із сердечним привітом до вашого Боніфація.

— Дебіл! Дебіл! — закричав несамовито естет Соломончик і притьмом скочив на землю.

— Гдє я біл, гдє я біл, — тицьнув себе у груди Іван, — а яке ваше собаче діло, свате, гдє я біл. У вуйка був, півроку у нього жив, але “гдє б я ні біл” — пуповина моя зарита у цій землі і я завжди тут.

— Дурак! — Соломончик аж захлинувся.

— Ну, знаєте, свате, від такого телігентного чоловіка такої паскуді я не чекав, — похитав сумовито головою Іван і раптом схопив правицею мештера за поли піджака, підняв над собою, добряче розкрутив і пустив Соломончика: мовляв, є чотири сторони світу і вибирай, сватику, у котру летіти. Подібна доля одразу настигла і Бурча. Щоправда, вонігівський староста, дякуючи своїм семи пудам, не вельми розігнався у далекі краї, а, відірвавшись від рідної землі метрів зо три, так любовно повернувся у її щирі обійми, що три ребра хруснули. Втративши за одну мить двох видатних полководців, вонігівська армія поспіль із лопухівськими, заньківськими та волячівськими васалами одразу деморалізувалась, однак, як повідав би нащадкам літописець, люта січа все ж почалася.

Через відсутність достовірних документів автор не насмілюється описувати подальший бій. Тим більше, що за словами Ногавички, тактика битви під горою Меланею ще й досі вивчається і до певного часу розголосу не підлягає. Із усних джерел авторові достеменно, як в кіно, бачиться тільки картина після бою.

Заходить сонце. Його промені, зранку бадьоро-піднесені, здається, обплямовані кров’ю. Попід горою перекинуті вози, діжки, кошики… Одиноко бродять коні, воли… По дорозі, що веде до Вонігова, у печальних відблисках змореного сонця, підтримуючи одна одну, ледве тягнуться два видатні полководці розбитої дощенту армії — Соломончик і Бурч.

Чималих втрат зазнали і прирічанські бойовики.

Вже сутеніє. Ось із канави піднімається, немов дуб, Іван Сирота. Рот у нього роздертий майже до вух. На місці лівого ока щось схоже на рожеве яблуко сорту джонатан. Іван збочує до яруги. Біля самого потоку Сирота помічає нахиленого над водою чоловіка. Замість штанів на бідоласі лахміття, крізь яке багатозначно визирає грішне місце. Іван наближається, і чоловік перелякано кричить:

— Хто це, хто це? Не вбивайте!

— Це я, нанашку Ногавичко, хіба не впізнаєте? — дивується Сирота. Але підійшовши упритул, Іван із жахом помічає, що у нанашка