Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том 1"

— Облиш це, Джоне, — сказав Моргай. — Відповідай радше на інші пункти.

— Буде вам і на інші! — огризнувся Джон. — Вони так само нічого не варті. Ви кажете, що справа наша кепська. Та хай вам чорт — ви навіть збагнути цього не годні, наскільки вона кепська! Ми тепер так близько від шибениці, що в мене шия аж клякне, як подумаю. Я так і бачу, як вони висять у кайданах, а над ними птахи кружляють, і матроси тицяють на них пальцями. «Хто це такий?» — запитує один. «Це? Та це ж Джон Сілвер, я добре знав його», — відповідає другий. І чути, як побрязкують кайдани, коли вітер гойдає повішених. Ось що загрожує нам усім, кожному з нас через нього, та Гендса, та Ендерсона, та інших йолопів. А коли хочете знати за четвертий пункт, про оцього хлопця, то побий його грім, хіба ж він у нас не заручник? І невже ми повинні отак задурно збутися заручника? Та нізащо в світі: адже ж він, може, — і я цьому не здивуюся, — наша остання надія! Вбити цього хлопця? Ні, я на це не пристану, браття. Ага, ще пункт третій. Е, тут багато чого можна сказати! Може, вам це пусте, коли до вас щодня приходить лікар, який скінчив коледж? Тобі, Джоне, з твоїм пробитим черепом, лікар уже не потрібен? Чи тобі, Джордже Меррі, якого ще кілька годин тому тіпала пропасниця, в якого очі ще й зараз жовтаві, мов цитрини? Чи, може, ви не знаєте, що сюди має невдовзі прийти другий корабель на підмогу? Але він прийде, вже недовго чекати. І тоді побачимо, хто зрадіє, маючи заручника. Потім ще пункт другий: ви закидаєте мені, що я пішов на мирову. Та хіба ж ви самі не повзали отут навколішках, благаючи мене замиритися? Ви повзали навколішках, страхополохи, боялися, що подохнете з голоду, як не буде замирення! А втім, це все дурниці. Не заради цього пішов я на угоду. А ось заради чого!

І він кинув на підлогу шмат паперу, який я відразу пізнав. Це була та сама карта на жовтому папері, з трьома червоними хрестиками, що її я знайшов, загорнутою в церату, на дні скрині Біллі Бонса. Чому лікар віддав її Сілверові, — цього я ніяк не міг збагнути.

Натомість бунтівники, побачивши карту, зраділи до нестями. Вони накинулись на неї, мов коти на мишу. Карта переходила з рук у руки, один виривав її в іншого. Пірати лаялися, кричали, заливалися дитячим сміхом — хтось би подумав, що вони не тільки вже мацають золото руками, а навіть пливуть собі з ним безпечно додому.

— Так, — сказав один, — це Флінтова карта, нема сумніву. Отут написано, «Дж. Ф», ще й кривулька внизу, він завше так розписувався.

— Все це добре, — сказав Джордж, — але як же ми заберемо з собою скарби, коли не маємо корабля?

Сілвер нараз підхопився з барильця і, спираючись рукою на стіну, закричав:

— Стережися Джордже! Ще одне таке слівце, і я викличу тебе на герць. Як? А звідки я знаю? Це ти мав би мені сказати. Ти й усі інші, що через них я позбувся шхуни, бодай би ви згоріли! Та куди тобі з твоїм тарганячим мозком придумати щось путнє! Але бодай чемно розмовляти ти можеш і мусиш, Джордже Меррі, затям це!

— Таки й правда, — сказав старий Морган.

— Правда? Ще б пак! — підхопив корабельний кухар. — Ви згубили судно, а я знайшов скарб. То хто ж із нас вартніший? Але я складаю з себе свої звання, хай йому чорт! Обирайте собі, кого хочте за капітана. З мене годі!

— Сілвера! — загукали всі. — Тулуб назавше! Тулуб — наш капітан!

— Он якої ви тепер заспівали! — крикнув кухар. — Що ж, Джордже, голубе мій, доведеться тобі почекати до іншої нагоди. Щастя твоє, що я людина незлобива. Не така в мене натура. А тепер, браття, що робити з цим чорним знаком?

Виходить, він тепер ні до чого, ге ж? Дік накликав на себе лихо, зіпсував свою Біблію, і все це даремно.

— А хіба ж вона не годиться для присяги? — пробурмотів Дік, видимо стурбований цією халепою на свою голову.

— Біблія з вирізаним крайчиком! — глузливо відказав Сілвер. — Та нізащо в світі! У ній тепер сили не більше, як у звичайному співанику.

— Та невже? — вигукнув Дік, якось наче зрадівши. — Ну, та нехай, така теж може на щось придатись.

— А цю штуку на тобі, Джіме, — на пам'ять, — сказав Сілвер, простягаючи мені велемовний клаптик паперу.

Він був завбільшки з велику монету і з одного боку чистий, бо його вирізали з останнього аркуша книги. На другому боці там було кілька віршів з Апокаліпсиса — у мене в пам'яті засіли звідти слова: «а поза ним пси і душогуби».[48] З того боку, де друкований текст, усе було замащене вуглем. Він уже злазив і забруднив мені пальці. А де чистий бік, так само вуглем вивели одне слово: «Скинуто».

Я зберіг цей чорний знак як цікавинку, і ось він зараз переді мною, тільки від того слова лишився тепер самий слід, мов подряпина нігтем.

На цьому закінчилися події тієї ночі. Усі ми, випивши по ковтку спиртного, невдовзі полягали спати — усі, крім Джорджа Меррі, якому Сілвер помстився тим, що поставив вартувати й погрозився покарати смертю, коли чогось не догляне.

Довго ту ніч не міг я склепити очей. Мені було про що думати, Бог свідок: і про людину, яку я вбив, рятуючи своє життя, і найбільше про подиву гідну гру Сілвера, який намагався однією рукою тримати в покорі піратів, а другою хапався за всяку соломинку, аби врятувати своє нікчемне життя. Сам він мирно собі спав і голосно хропів. І хоч який він був пройдисвіт, а проте мене брав жаль за нього, що жив серед таких небезпек і був приречений на ганебну смерть у зашморгу.

Розділ XXX

НА СЛОВО ЧЕСТІ

Мене збудив — та, властиво, й усіх нас, навіть вартового, що аж підскочив, закунявши було коло дверей, — ясний дзвінкий голос із узлісся:

— Блокгауз, агов! Лікар іде!

І справді, то був лікар. Хоч я й зрадів, почувши його голос, та водночас і збентежився. Коли я згадав про власне самовільство, як я потайки втік від своїх, і до чого це призвело, в якій небезпечній компанії я опинився, мені стало так соромно, що я не міг глянути лікареві в обличчя.

Він, мабуть, устав