Читати книгу - "Репортер"

і Максима Пєшкова». Далі він виголошує фразу: «Я вже свідчив, коли давав на судовому слідстві основні показання…» Отже, були «не основні»? Які давав у камері? Де вони? І далі — закамуфльовано — він прямо звинуватив Сталіна: «… гола логіка боротьби (чиєї? за що? за владу?) супроводжувалася переродженням ідей, переродженням психології, переродженням нас самих (ці слова мають явно компромісний характер; щоб зберегти основну думку, він, мабуть, погодився вписати й це), переродженням людей. (Яких?) Історичні приклади таких перероджень відомі. Варто назвати імена Бріана, Муссоліні тощо… (Муссоліні починав як соціаліст, що стояв на лівих позиціях.) І в нас було переродження, яке привело нас («нас»! Зрозуміло, він не міг назвати Сталіна) в табір, дуже близький за своїми настановами, за своєрідністю до куркульського преторіанського фашизму».

Я страшенно здивувався, вдумавшись у цю фразу… Інтелігент, яким був Бухарін, не міг поставити поряд два поняття: «куркуль» і «преторіанська гвардія». Вживання слова «куркульський» — у чому його, починаючи з двадцять дев’ятого року, звинувачували — дало йому змогу зберегти термін «преторіанський фашизм», тобто «особиста охорона диктатора», «вседозволеність»… І — в кінці: «Жахливість моїх злочинів безмірна, особливо на новому етапі боротьби СРСР». Якої боротьби? За що? Чи він уже тоді відчував поворот Сталіна до можливості союзу з Гітлером? Чи був упевнений, що після смерті Сталіна неминуче випливе все те, що Коба хотів знищити? Чи, розуміючи, що народ чекає боротьби, він винив себе, що допоміг Сталіну в його тріумфальному сходженні на вершину влади?

Навіть у тих огризках допитів, котрі просочилися в пресу (як? не збагну досі), він бився з Вишинським за кожне слово. Не можна не дивуватися з того, як багато Бухарін зміг прокричати нащадкам: «Тут пройшли два показання відносно шпигунства — ІПаранговича і Іванова, тобто двох провокаторів»… Або: «На думку Томського, складовою частиною державного перевороту був жахливий злочин: арештувати Сімнадцятий партійний з’їзд, П’ятаков проти цієї думки заперечував: це викликало б надзвичайне обурення серед мас…»

Перебуваючи в тюрмі тринадцять місяців, Бухарін знав, що на той час майже сімдесят процентів учасників сімнадцятого з’їзду Сталін не тільки заарештував, а й розстріляв, — гріх було не зрозуміти його благаючого натяку! Але ж ми не захотіли обуритися, навіть зрозуміти не захотіли, злякалися.

В іншому місці він говорить: «Улітку тридцять четвертого року Радек сказав, що від Троцького одержано директиви, він веде з німцями переговори. Троцький обіцяв німцям уступити цілий ряд територій, після відновлення прав радянських республік на вихід з СРСР, — в тому числі й Україну». Але ж хто, як не Бухарін, знав, що право республік на вихід з СРСР формально не скасовувалося — це ж наріжний камінь ленінської національної політики! Навіщо він говорив цю нісенітницю? Кому? Нам! Щоб ми зрозуміли, з ким йому доводилося мати справу в катівнях, з якими малограмотними монстрами, котрі не знали історії… Хто, як не Бухарін, розумів і те, що доктрина Гітлера забороняла німцям вести будь-які переговори з євреєм Троцьким, та ще й з тим, хто очолював Четвертий Інтернаціонал! Контакт з будь-яким євреєм карався в гітлерівському рейху ув’язненням у концтабір, доктрина національного соціалізму будувалася на базі лютого антисемітизму…

… Останніми днями я чомусь часто думав: як мені слід було розмовляти з цим молодим хлопцем Варравіним? Я не мав права штовхати його в один бік, ми досить шарахаємося то вліво, то вправо, але ж треба вчити мислити це чудове покоління, а не бити тих, хто висловлює супротивну точку зору; тільки в цьому наш порятунок і гарантія на майбутнє від рецидивів жаху… А це так важко — привчити людину вислухувати обидві сторони! Рубати куди простіше…

А як же бути, коли зараз протиставляють Чернишевському роботи правих слов’янофілів? Готовність до демократії має підтвердитись когортою пророків демократії, а чи досить у нас таких когорт? Он Горенков у тюрмі…

Телефонний дзвінок примусив мене здригнутися — останнім часом мені практично перестали дзвонити; в коридорах немов обтікали, намагаючись обмежитися стриманим кивком чи пробелькотавши «гм», рятівний «соціальний» звук, що піддається подвійному тлумаченню.

Я зняв трубку; вертушка; хто б це, дивно…

Дзвонив завідуючий сектором ЦК Ігнатов, який приїхав на пленум обкому: «Треба побачитися — перед завтрашнім заходом».

Я відповів, що до першого секретаря не піду, згоден зустрітися в будь-якому іншому місці, якщо мій кабінет здається непридатним для такої зустрічі.

І знову відчув, якою безвольно-електричною стала ліва рука і як страшенно занило в сонячному сплетенні…

XXIV

Я, Іван Варравін

Якщо обурення створює поезію, подумав я, то відчай — журналістику.

Коли той здоровань, що поплескав мене по шиї, знаком попросив підвестися, приклавши при цьому палець до губів: «Тихо, будь ласка», а другий, у розкішному костюмі — плечики вверх, дві шліци, суцільний блиск та пахощі — так само тихо відрекомендувався: «Полковник Костенко, карний розшук Союзу», я одразу зрозумів, що все моє особисте розслідування завершено: затримали в квартирі пораненого художника, сюжет цілком кримінальний, це тобі не донос Глафіри Анатоліївни…

— Пройдемо в другу кімнату, — шепнув Костенко і злегенька доторкнувся до моєї руки. — У нас засада… Ідіть навшпиньки, не здумайте кричати, це тільки погіршить ваше становище…

Я насилу стримав сміх — «нервовий», як пишуть у деяких книжках, — і ступив до другої кімнати. Коли вифранчений полковник м’яко, як кішка, причинив двері, я витяг з кишені своє посвідчення.

Костенко трохи здивовано глянув на мою могутню червоношкіру книжечку:

— Це вас викликав Штик?

— Саме так.

— Що ви тут шукали?

— Те, що він просив мене знайти… Доказові, як у вас кажуть, матеріали…

— Ключі він вам дав?

— Ви ж знаєте, що ключів при ньому не було, їх украли… Він сказав мені, до кого звернутися тут, у будинку…

— І до кого ж?

— До Ситникова, із сьомої квартири, в цьому будинку живе чимало художників…

— Дивно, чому він доручив дістати, — Костенко всміхнувся, — доказові матеріали вам, а не мені?

— Ви не схожі на міліціонера.

— Це чому ж?

— Занадто шикарні…

— Що ж мені, в постолах ходити? А втім, ходив би, це зараз модно, та от купити їх можна лише на Заході… Давно знаєте Штика?

— Я про нього тепер знаю стільки, що здається — був знайомий вічність.

— Хто міг на нього напасти?

— Є багато варіантів. Один безперечний: наші противники, ті, хто дуже не хоче нового… Та чого це я вам нав’язую свою думку? Пробачте…

— Правильно підмітили, — кивнув Костенко. — Я дрімучий консерватор, перебудову терпіти не можу, вся ця гласність тільки заважає розшукові, а при слові «демократія» я зразу ж