Читати книгу - "Репортер"

— Даремно піклуєтесь про мундир… Право кожного — визначати свою позицію, незалежно від професії…

— Невже? Виходить, вибрати «позицію» бандита — право кожного? Тут ми з вами не порозуміємося… Саджати ж доводиться мені, а це не дуже солодка штука — відвозити людину до тюрми… Гаразд, усе це лірика, приступаймо до діла: що вам сказав Штик?

— Сказав, що скоро помре…

— Шейбеко дивиться на справу оптимістичніше.

— Хто це такий?

— Людина, яка виймала в нього з черепа шматки кісток, — відповів Костенко з погано прихованою люттю.

— Лікар по-своєму відчуває, художник — по-своєму.

Костенко вийняв з кишені плаский апаратик «вокі-токі», витяг антену і, підійшовши до вікна, уважно окинув вулицю чіпким поглядом; потім наблизив мікрофончик до рота й неголосно сказав:

— Вісім — нуль два, як зв’язок?

Хтось невидимий відгукнувся зразу ж, немов бачив Костенка:

— Вісім — нуль два слухає вас.

— З’єднайтеся з лікарем, дізнайтесь про стан хлопчика.

— Єсть…

— На зв’язок виходжу через п’ять хвилин.

— Зрозумів…

Костенко глянув на годинник, поклав апаратик у кишеню й обернувся до мене:

— Чому вас так цікавить Штик?

— Взагалі йдеться про іншу людину, про будівельника, безневинно запротореного в тюрму…

Я не міг переступити себе; щось утримувало мене, благало в душі: не відкривай усього, почекай, недаремно кудись так негайно подалися Ліза і Квіцінія; якщо мене затримали, то, за нашими законами, міліція запросить на мене характеристику в газеті. Вони без цього не можуть (дикість, та й годі, в п’яти абзацах хочуть умістити життя людини, його долю, вдачу, любов, неприязнь, суть!), сущий подарунок Глафірі Анатоліївні, всім, хто готує персоналочку; товаришеві Кашляєву, паршивому мафіозі в акуратному галстуку й накрохмаленій сорочці… Хоч для мафіозі він надто малоінтелігентний, такі розпушують грунт для справжніх босів, а ті тримають удома відеокасети з роками та порнографією, закушують імпортним мигдалем у солі, носять шовкові сліпи, шкарпетки від Кардена і сорочки з японського шовку… Цим вони немовби мстяться за те, що костюми доводиться носити вітчизняні, на людях треба бути скромними. Невидима могутність, лайно собаче, наплодили мерзоту… А якби їм дали працювати легально, подумав я. Обклали б податками і дозволяли б робити гроші так, як вони вміють? Що тоді?

— Яку причетність до безневинно запротореного будівельника має художник Штик? — спитав Костенко.

— Яв процесі пошуку, товаришу полковник… Чи я маю ввертатися до вас як до «громадянина»?

— Дивно ви розмовляєте… Були неприємності з нашими церберами?

— А в кого їх не було? У всіх були…

— Це правильно, — погодився Костенко. — У мене теж був привід до «полтинника»… Знаєте, що таке «полтинник»?

— Ні.

— Вам повезло… Було найстрашніше відділення на Пушкінській. Його знесли, на щастя… Всі ми здебільшого полюбляємо символами орудувати, а не словами: щоб написати, мовляв, відділення, яке тероризувало людей, а найдужче знущалося з студентства та інтелігенції, тепер закрили, — щоб навчити всіх інших, хто дозволяє принижувати людську гідність… Ні, не напишемо… А зламати — зламаємо, але без пояснювальних слів… Сиділи? Чи, як у мене, привід?

— Цілих три.

— І, звичайно, рідна міліція листи надсилала до інституту?

— А чого ж?

— З інституту виключали?

— Дали строгача…

Костенко всміхнувся:

— На мене цілу купу настрочили… Написали, що я ображав гідність славних орлів Лаврентія Павловича, — міліція тоді під ним ходила.

— Це ви мене так розминаєте?

— Навіщо? Ви ж не рецидивіст. Якщо в чомусь винні — завтра самі розколетесь. Усі інтелігенти течуть після першої ночі, проведеної в камері. До кінця тримається тільки той, кому втрачати нічого… Я не розминаю вас, просто можна повернути все, крім часу; розум — добре, два краще.

Костенко знову витяг з кишені свій апаратик; я не витримав:

— Дуже подобається ця штука?

Жлоб напевне розсердився б: «Звідки ви це взяли?» Обличчя ж полковника змінилося, стало напрочуд сором’язливим, якимось юним:

— Страшенно.

Настроївши «вокі-токі» на потрібну хвилю, він спитав невидимого оперативника, що нового, і я почув:

— Хлопчик втратив свідомість…

Костенко сховав апаратик у кишеню, блиснув на мене трохи здивовано:

— Їдьмо до лікарні… Я зараз подзвоню Шейбеко, він геніальний лікар, треба щось робити…

Поманивши свого здорованя, Костенко тихо наказав:

— Хто прийде — затримуйте. Я попереджу тих, хто на вулиці, щоб вони проводжали всіх підозрілих до під’їзду.

Обернувшись до мене, шепнув:

— Ну, з богом. На сходах не розмовляти, ідіть позад мене за десять кроків.

— Заждіть, — зупинив я. — Давайте подивимося під нижньою шухлядою стола, там може лежати лист… Штик не знав, що в ньому, кинув куди попало… Нехай ваш професіонал безшумно витягне шухляду…

Лист справді лежав на підлозі; замість зворотної адреси стояв підпис, я легко його впізнав: «Русанов».

Костенко якимсь факірським жестом вихопив з кишені носовичок, узяв ним лист, його помічник відчинив чемоданчик, повен таємничих предметів, необхідних для слідчої роботи, поклав його туди й клацнув замочком.

— Даремно ви так, — мовив я. — Вам прізвище Русанов нічого не говорить, а в моєму розслідуванні це одна з ключових фігур.

— Головне в будь-якому розслідуванні — відбитки пальців, — повчально сказав Костенко. — Після лікарні заїдемо у відділ, зробимо експертизу, і я ознайомлю вас з листом.

— Ви не просто ознайомите мене з листом, — я знову почав злитися, — а зробите для мене ксерокопію… Бо, незважаючи на ваше вторгнення у цю справу, я писатиму свій репортаж, хоч би там що.

… Біля квартири Ситникова полковник спинився, заглянув у проліт, упевнився, що там нікого немає, і шепнув:

— Чешіть на вулицю, поверніть праворуч, біля гастроному зупиніться, я вас там підхоплю.

Біля гастроному товпилася черга, продавали «Сибірську», всі мої спроби пробитися за «Явою» виявилися марними, п’яниці відштовхували стрімко-гострими ліктями, гноївся нудотний запах поту й перегару.

Відійшовши вбік, я полічив свої сигарети, — лишилося чотири, причому одна розкришилась; поплескав по кишенях — коробку з сірниками забув в ательє Штика; по-моєму, поклав на край його ліжка, застеленого сірою солдатською ковдрою; я навіть почув запах карболки; дивно, чомусь мені здавалося неприродним, що на цій ковдрі немає чорної поперечної смуги, у нас були саме такі на табірних зборах.

Я спитав одного з п’янюг:

— Вогника не знайдеться?

Той відповів пропитим голосом:

— Соколику, я здоров’я бережу і тобі раджу…

І в цю мить я почув шепіт Костенка:

— Не обертайтесь! За вами стежать. Ідіть до зупинки й пропускайте тролейбуси, поки не побачите таксі. Сідайте й називайте будь-яку адресу, я вас наздожену. Тільки таксі беріть не зразу, хвилин п’ять постійте на зупинці, ясно?

Через десять хвилин таксі, в яке я сів, обігнала сіра «Волга», легко притисла до узбіччя, Костенко зробив мені