Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

— Але ж я не маю в що вдягтися, взагалі нічого не маю, — сказала вона. — Ви, здається, забули, сер, що я не чоловік, а жінка і не звикла до такого бурлацького життя, як оце, що у вас і ваших людей.

— Що скорше ви звикнете до нього, то краще, — відказав він. Потім додав: — Я дам вам матерії, голку та ниток. Гадаю, що це не буде для вас занадто страшна або важка справа — пошити собі сукню чи дві.

Вона скривила уста, немовби показуючи, що не вміє шити. Я добре бачив, що вона спантеличена й злякана, але мужньо силкується те приховати.

— Ви, мабуть, як і містер Ван-Вейден, звикли, щоб на вас хтось інший працював. Ну, а я думаю, що вам не повід надають руки, коли ви дещо зробите самі для себе. До речі, з чого ви живете?

Вона глянула на Вовка Ларсена з неприхованим подивом в очах.

— Я не хочу образити вас, повірте мені. Люди їдять, тому вони мусять якось заробляти собі на їжу. Ось ці люди, щоб мати на хліб, стріляють котиків, задля того ж; таки і я плаваю на цій шхуні, а містер Ван-Вейден, принаймні тепер, заробляє свій гіркий хліб, допомагаючи мені. А що робите ви?

Вона знизала плечима.

— Ви самі заробляєте собі на прожиток чи вас годує хтось інший?

— Боюся, що майже все моє життя мене годували інші, — засміялася вона, відважно намагаючись потрапити в тон його іронії, хоч я бачив, що в очах її, звернених на Вовка Ларсена, засвітивсь і все зростає жах.

— Мабуть, і постіль вам стелив хтось інший?

— Стелила я й сама, — відповіла вона.

— Дуже часто?

Вона скрушно захитала головою, удаючи вжарт каяття.

— Чи знаєте ви, як поводяться в Сполучених Штатах із бідаками, що, як от і ви, не заробляють собі на хліб?

— Яв таких справах невіглас, — призналась вона. — А як же там поводяться з ними?

— Їх кидають до в'язниці. Коли людина не може заробити собі на шматок хліба, це вважається за злочин і називається волоцюзтвом. Якби я був містер Ван-Вейден, що завжди торочить про право й справедливість, я запитав би вас, чи справедливе те, що ви живете, нічого не роблячи?

. — Але як ви не містер Ван-Вейден, то я не повинна відповідати, авжеж?

Вона звела на нього сповнені жаху очі, й жаль шпигнув мене в серце. Треба було якось утрутитись і звести розмову на щось інше.

— Чи ви зроду заробили бодай долар, один долар власною працею? — з тріумфом у голосі, мов грізний обвинувач, спитав він, наперед знаючи її відповідь.

— Був такий випадок, — відповіла вона тихо, і я мало не зареготав, побачивши розчароване обличчя Вовка Ларсена. — Я пригадую, як я була ще мала, мій тато одного разу дав мені долар за те, що я п'ять хвилин посиділа тихо.

Він поблажливо всміхнувся.

— Але це було давно, — провадила вона далі. — І навряд чи ви вимагатимете від дев'ятирічної дівчинки, щоб вона заробляла собі на прожиток… Зате тепер, — додала вона, помовчавши хвильку, — я заробляю десь із тисячу вісімсот доларів на рік.

Як на команду, всі повідривали очі від тарілок і втупилися в неї. Та й було на що подивитися: жінка, що заробляв тисячу вісімсот доларів! Вовк Ларсен не крив свого захвату.

— Помісячно чи відрядно? — запитав він.

— Відрядно, — зразу відповіла вона.

— Тисяча вісімсот, — почав вираховувати він. — Це сто п'ятдесят доларів на місяць. Ну що ж, міс Брустер, і ми на «Привиді» не скнари. Вважайте себе на платні весь час, поки ви з нами.

Вона нічого не відказала. Вона ще не звикла до вибриків цього чоловіка, щоб сприймати їх спокійно.

— Я забув спитати вас, — провадив він ґречно, — хто ви за фахом? Які речі ви виготовляєте? Які знаряддя й матеріали потрібні вам?

— Папір і чорнило, — засміялася вона. — І ще… друкарська машинка.

— Ви — Мод Брустер! — сказав я повільно й упевнено, немов звинувачував її в якомусь злочині.

Вона зацікавлено глянула на мене.

— Звідки ви знаєте?

— Я вгадав? — спитав я.

Вона ствердно кивнула головою. Тепер настала черга дивуватися Вовкові Ларсенові. Це магічне ім'я йому нічого не говорило. А я пишався, що воно для мене щось означає, і це вперше за весь час відчув твердо свою перевагу над ним.

— Пригадую, колись я написав рецензію на тоненьку книжку… — почав я недбало, але вона перебила мене:

— Ви? — скрикнула. — То ви…

І втупила в мене широко розкриті очі.

Тепер я кивнув головою, стверджуючи її здогад.

— Гамфрі Ван-Вейден! — докінчила вона й зітхнула полегшено, не помітивши, як зачепила тим Вовка Ларсена. — Яка я рада!.. Я пам'ятаю ту рецензію, — додала вона швидко, сама зніяковівши від своїх слів. — Ви мене вихвалили над усяку міру.

— Зовсім ні, — по-лицарському заперечив я. — Ви берете під сумнів мою об'єктивність і знецінюєте мої критерії. Але ж усі мої колеги-критики погодились зі мною. Хіба не залічив Ленг [19] ваш «Вимушений поцілунок» до чотирьох найкращих англійських сонетів, написаних жіночою рукою?

— Але ви назвали мене американською місіс Мейнел![20]

— Хіба це неправда? — спитав я.

— Ну що ви, що ви! — відповіла вона. — Мене це просто вразило.

— Невідоме можна виміряти тільки відомим, — відповів я в своїй щонайвишуканішій академічній манері. — Як критик, я мусив якось визначити вас. А тепер ви самі зробилися міркою. Сім ваших тоненьких книжок стоїть у мене на полиці й ще дві грубші книжки — нариси; про них я, коли дозволите, сказав би, що вони цілком варті ваших віршів, і я навіть не знаю, чи це порівняння робить честь першим чи другим. Недалеко час, коли в Англії з'явиться доти нікому не відома поетеса, і критика назве її англійською Мод Брустер.

— Ви дуже люб'язні, — промовила вона тихо, і сама умовність цього чемного вислову та її тону збудила в мені цілий рій спогадів з мого колишнього життя по той бік світу. Мені аж серце замліло від тих солодких споминів, та й від туги за домом.

— Отже ви Мод Брустер! — сказав я врочисто, дивлячись їй у вічі.

— А ви — Гамфрі Ван-Вейден! — сказала вона, дивлячись на мене так само врочисто й шанобливо. — Диво якесь! Я нічого не розумію. Невже ви гострите тут своє тверезе перо на якийсь буйно-романтичний роман із морського життя?

— Ні, запевняю вас, я не збираю матеріалів, — відповів я. — Я не маю ні