Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

себе ніяково. Зовсім ні. Ця жінка була новий тип людини для нього, іншої породи, ніж усі ті, що він досі знав, і це його цікавило. Він уважно розглядав її, його очі майже не відривалися від її обличчя, хіба лиш коли слідкували за рухами рук або пліч. Я теж придивлявся до неї, і хоч розмовляли ми, власне, тільки з нею вдвох, я якось нітився і не зовсім опанував себе. Ларсен поводився цілком невимушено і був сповнений непохитної самопевності; жінки він боявся не більше, як шторму або бійки.

— А коли ж ми будемо в Йокогамі? — спитала вона, обернувшись до нього і дивлячись просто йому в вічі.

Запитання навпростець! Щелепи у всіх спинилися, вуха перестали рухатись, і, хоч очі були повтуплювані в тарілки, кожен чекав відповіді нетерпляче.

— Місяців за чотири; може, за три, якщо сезон скінчиться раніше, — сказав Вовк Ларсен.

Їй, видно, аж дух забило. Затинаючись, вона сказала:

— А… а я думала… мені сказали, що до Йокогами тільки день пливти. Ви… — Вона зовсім замовкла й обвела поглядом не дуже принадні обличчя людей, що повстромляли очі в тарілки. — Ви не маєте права… — закінчила вона врешті.

— Про це ви побалакаєте з містером Ван-Вейденом, — відповів він, глузливо кивнувши в мій бік. — Містер Ван-Вейден у нас, так би мовити, авторитет у таких питаннях, як право. А я, простий моряк, дивлюся на справу трохи інакше. Можливо, вам це видасться нещастям — лишатися з нами, але для нас це, безперечно, велике щастя.

Він, осміхаючись, подивився на неї. Вона спустила очі під його поглядом, але враз підвела їх знову і з викликом зиркнула на мене. Я прочитав у тому погляді невисловлене запитання: «Чи справедливо це?» Але я вирішив, що повинен грати нейтральну роль, і не відповів.

— Як ви гадаєте? — уже вголос запитала вона.

— Це таки нещастя, коли ви маєте якісь невідкладні справи, що їх вам треба владнати протягом найближчих місяців. Але ви казали, що подорожуєте до Японії, аби направити здоров'я: тож можу запевнити вас, що навряд чи знайдете ви де-небудь сприятливіші умови для цього, ніж на шхуні «Привид».

її очі спалахнули обуренням. Цього разу вже я опустив очі, почуваючи, що зашарівся під її пильним поглядом. Я поводився, як боягуз, але що інше міг я зробити?

— Містер Ван-Вейден має підстави так говорити, — засміявся Вовк Ларсен.

Я кивнув головою, а вона, опанувавши себе, чекала, що буде далі.

— Не можна сказати, що він став геркулесом, — провадив Вовк Ларсен, — але все ж поздоровшав навдивовижу. Треба було вам побачити, яким він з'явився на шхуні. Важко навіть уявити жалюгідніший зразок людської породи. Адже ж правда, Керфуте?

Керфут від несподіванки розгубився й упустив ножа, але ствердно буркнув на відповідь.

— Розвинувся, чистячи картоплю й миючи посуд. Еге ж, Керфуте?

Той знову щось буркнув.

— Подивіться на нього тепер. Правда, моцаком його теж не назвеш, та все ж у нього є м'язи, а коли потрапив до нас на судно, він їх не мав. Він уже твердо стоїть на ногах. Тепер, глянувши на нього, ви й не повірите, що тоді він зовсім не вмів на них стояти.

Мисливці тихенько захихотіли, але вона подивилась на мене співчутливо, тим самим цілком винагородивши за Вовків Ларсенів глум. Справді, я так давно не мав людського співчуття, що тепер воно глибоко зворушило мене, і я зразу зробився її добровільним рабом. Але я був лютий на Вовка Ларсена. Він зачіпав мою чоловічу гідність своєю гидкою посмішкою, набивався, щоб я показав йому, наскільки твердо я стою на ногах завдяки йому.

— Може, я й навчився стояти на власних ногах, — відрубав я, — Але я ще не вмію топтати ними інших.

Ларсен презирливо глянув на мене.

— Тоді ваше перевиховання ще не закінчене, — сказав він сухо й повернувся до неї: — Ми тут на «Привиді» дуже гостинні, містер Ван-Вейден уже переконався. Ми робимо все, щоб наші гості почувались як удома, еге ж, містере Ван-Вейдепе?

— Авжеж, вони навіть чистять картоплю і миють посуд, — відповів я, — не кажучи вже про те, що їх інколи на знак особливої приязні душать за горлянку.

— Прошу вас, не складіть собі зі слів Ван-Вейдена хибного уявлення про нас, — докинув він нібито стурбовано. — Ви ж бачите, міс Брустер, що він носить кортика за поясом, а це, гм, зовсім незвичайна річ для помічника капітана. Хоч узагалі містер Ван-Вейден чоловік дуже достойний, але іноді він буває — як би то сказати… — ну, незлагідний, чи що, і доводиться вдаватись до крутих заходів. Він цілком розважна й чесна людина, коли в спокійному настрої, як оце зараз, і тому не буде тепер заперечувати, що лишень учора він погрожував убити мене.

Мені аж дух заперло, а очі мої, певно, вогнем загорілися. Він показав на мене:

— Подивіться на нього. Він насилу стримується в вашій присутності. Звісно, не звик до товариства дам. Треба мені озброюватись, як виходитиму з ним на палубу.

Він скрушно похитав головою, промимривши:

— Негарно, негарно… Мисливці так і покотилися з реготу.

Хрипкі моряцькі голоси, їхній брутальний сміх у тісному приміщенні лунали якось дико. Дике було й усе довкола, і, дивлячись на цю жінку, таку не схожу на всіх нас, я вперше зрозумів, до якої міри я сам принатурився до цих людей. Я знав їх, знав, що вони думають, чим Живуть, бо сам став один з них, жив їхнім мисливським життям, їв їхню мисливську їжу, думав про їхні мисливські справи. Мене вже ніщо тут не вражало: ні простий одяг, ні брутальні обличчя, ні дикий регіт, ні хитання стін у каюті, ані гойдання морських ламп.

Намазуючи маслом скибку хліба, я ненароком спинив Погляд на своїй руці. Щиколотки пообдирані, всі у виразках, пальці понапухали, під нігтями бруд. Я відчував, що борода в мене наче віхоть, знав, що рукав куртки розірвано, що на комірі моєї синьої сорочки бракує ґудзика. Кортик, що про нього згадував Вовк Ларсен, стримів у мене з-за пояса. Звісно, то була цілком природна річ, але наскільки природна, я й не уявляв досі, аж ось тепер, глянувши на нього її очима, я зрозумів, яке чудне й дике мусило здаватися все це їй.

Але вона відчула іронію в словах Вовка Ларсена і знову співчутливо глянула на мене. Однак у погляді в неї була й розгубленість: та іронія зовсім збила її з пантелику.

— Може, мене могло б забрати якесь судно, що нам спіткається? — запитала вона.

— Тут не буває суден,