Читати книгу - "Галапагос"

class="p1">Оце ще одна річ, на яку були здатні тодішні люди, на відміну від сучасних: подумки втішатися подіями, які ще не відбулись і можуть зовсім не відбутися. Моя матінка була в цьому ділі великий спец. Колись, мріяла вона, мій батько покине писати свою наукову фантастику й натомість напише те, чого справді ждуть величезні маси читачів. І тоді ми матимемо новий будинок у якомусь гарному місті, а заразом накупимо чудового одягу і багато чого ще. Після розмов із нею я нерідко замислювався: а навіщо Богові потрібен був увесь цей клопіт із сотворінням реального світу?

Сказав «Мандаракс»:

Уява вapта багатьох подорожей — а наскільки дешевша!

Джордж Вільям Кертіс (1824–1892)

Тож капітан, стоячи напівголий на містку «Баійї де Дарвін», подумки був на острові Манхеттен, де залишилась і більшість його грошенят, і чимало друзів. Він якось добереться туди з Бальтри й купить собі чудову квартирку на Парк-авеню. І під три чорти цей Еквадор!

Але реальність заважала мріяти. Сходило справжнє сонце. З ним, до речі, була пов’язана одна невеличка прикрість. Капітан цілу ніч гадав собі, що веде судно на захід, а це означало, що сонце мало зійти просто за кормою. Але це конкретне сонце зійшло хоч і справді за кормою, проте з чималим креном на правий борт. Тож капітан повернув корабель ліворуч, щоб сонце опинилося там, де й мало бути. Його великий мозок, який ніс відповідальність за цю вже виправлену ним помилку, запевняв його ж таку душу, що помилка дрібна й скоєна щойно, адже зірки на світанку, мовляв, були оповиті млою. Великий мозок прагнув поваги з боку душі не менше, ніж з боку пасажирів. Великий мозок мав своє власне життя, і настане час, коли капітан намагатиметься геть відмовитись від його послуг за те, що він привів судно не туди.

Та до цього залишалося ще аж п’ять днів.

Коли капітан пішов на корму, щоб дізнатись, як почуває себе «Віллард Флемінг», і допомогти Мері перенести його, як домовлялись, у затінок під сходнями між офіцерськими каютами, він ще довіряв своєму мозкові. Я не позначаю зірочкою ім’я Вілларда флемінга, оскільки такої особи не існувало, а отже, й померти вона не могла.

А Мері Хепберн, як особистість, капітана настільки не цікавила, що він навіть прізвища її не знав. Він думав, що вона — Каплан, бо така нашивка була на кишені її блузи із запасного комплекту бойового обмундирування, яка правила тепер Уейтові за подушку.

Уейт також вважав, що прізвище в неї Каплан, хоч вона й виправляла цю його помилку не раз. Уночі він сказав їй:

— Ви, євреї, виживете за будь-яких обставин. На це Мері відказала:

— Ви, Вілларде, виживете теж.

— Що ж, я й сам так гадав, місіс Каплан. Але тепер я цього вже не певен. Мені здається, кожен, хто ще не помер, той вижив.

— Та годі про це, — мовила вона. — Побалакаймо краще про щось приємніше. Наприклад, про Бальтру.

Але кров надходила тоді до його мозку поки що безперебійно, бо Уейт правив своєї і далі. Навіть сухо засміявся. І сказав:

— Стільки людей базікають, що вони здатні до виживання, начебто в цьому справді щось є! Та єдиний різновид людини, який не може таким похвалитися, — це труп.

— Та годі вам, годі! — вигукнула Мері.

Коли перед ними з’явився капітан — це було вже після сходу сонця — Мері саме дала згоду вийти заміж за Уейта. Він таки подолав її опір. Це було так, наче він цілу ніч благав у неї води, і ось, нарешті, вона дає йому краплину. Коли вже він так палко бажає заручин, — а заручини були єдиним, що вона могла йому дати, — тоді гаразд, вона згодна.

Мері, однак, не сподівалася, що цю урочисту обіцянку доведеться — якщо взагалі доведеться — одразу ж виконувати. Звичайно, їй подобалося все, що він про себе розповідав. Уночі вона дізналася, що він захоплюється лижними походами на пересіченій місцевості. З яким теплом зізнавався він, що найщасливіші його хвилини — це коли він мчить на лижах, а навкруги тільки чистий сніг і тиша замерзлих озер та лісів. Уейт жодного разу в житті не стояв на лижах, але якось одружився й розорив удову власника пансіонату для лижників у Білих горах штату Нью-Гемпшір. Він залицявся до неї навесні, а лишив злидаркою ще перед тим, як зелене листя стало жовтим, оранжевим, червоним та бурим.

То не з людською істотою заручалася Мері; її нареченим була машкара.

А втім, великий мозок підказував їй, що великого значення це не мало, адже вони напевне не зможуть одружитись раніше, ніж потраплять на Бальтру, а там «Віларда Флемінга», якщо він ще буде живий, доведеться негайно й інтенсивно лікувати. Тож вона, міркувала Мері, матиме ще досить часу, щоб ухилитися від шлюбу.

Отож вона навіть не насторожилась, коли Уейт сказав капітанові:

— У мене чудова новина: місіс Каплан дала згоду вийти за мене заміж! Я найщасливіший чоловік на світі!

Тепер доля зіграла з Мері лихий жарт майже так само швидко й очевидно, як було з моїм обезголовлюванням на верфі в Мальме.

— Вам пощастило, — сказав капітан. — Я, як капітан цього судна в міжнародних водах, маю законні повноваження, щоб одружити вас. Любі мої, ми тут опинилися разом із волі Бога… — розпочав він промову, наприкінці якої, через дві хвилини, оголосив Мері Каплан» та «Вілларда Флемінга» чоловіком і дружиною.

5

Сказав «Мандаракс»:

Клятви — лише слова, а слова — лише вітер.

Семюель Батлер (1612–1680)

І Мері Хепберн на Санта-Росалії пам’ятатиме цю «Мандараксову» цитату, як і сотні інших. Та з плином років вона почала сприймати свій шлюб з «Віллардом Флемінгом» усе серйозніше й серйозніше, дарма що цей її другий чоловік помер з усмішкою на вустах через кілька хвилин після того, як капітан оголосив їх чоловіком і дружиною. Вже бувши старою-престарою, беззубою й скоцюрбленою бабою, вона скаже пухнастій Акіко: «Я вдячна Богові, що послав мені двох чудових чоловіків», — Мері мала на увазі Роя та «Вілларда Флемінга». Цим вона водночас прагнула довести, що для неї небагато важить капітан, який тоді був уже вельми старий батько чи дідусь усього молодшого покоління остров’ян, крім Акіко.

Акіко була єдина молода колоністка, яка жадібно прислухалась до всіляких історій, а надто любовних, про життя на материку. Тож Мері почувала себе, мабуть, незручно перед нею за те,