Читати книгу - "Оголошено вбивство"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чи я впізнала б Соню? Та звичайно. — Але раптом вона замовкла. — Ні, — проказала вона повільно. — Я не впевнена, що впізнала б. Минуло багато часу. Тридцять років… Вона вже літня жінка.
— Якою вона була, коли ви її знали?
— Соня? — Міс Блеклок замислилася на кілька хвилин. — Вона була досить маленька, темноволоса…
— Якісь особливі прикмети? Незвичайні манери?
— Ні… ні. Не думаю. Вона була весела. Дуже весела.
— Тепер вона, певно, вже не така весела, — сказав інспектор. — Ви маєте її фотографію?
— Соні? Дайте-но подумати. Окремої фотографії в мене, мабуть, нема, але можна подивитися старі знімки в альбомі — там, либонь, десь є і її обличчя.
— Можна мені поглянути?
— Звичайно, можна. Куди ж я заподіла той альбом?
— Скажіть мені, міс Блеклок, чи не вважаєте ви, що місіс Светенгем може бути Сонею Ґедлер?
— Місіс Светенгем? — Міс Блеклок подивилася на нього з неприхованим здивуванням. — Але ж її чоловік служив на державній службі, спочатку в Індії, якщо не помиляюся, а потім — у Гонконгу.
— Ви говорите про ту історію, яку вона вам про себе розповіла. Ви знаєте її не своїм окремим знанням, як кажуть у суді.
— Ні, — повільно проказала міс Блеклок. — Коли ви подаєте це в такій формі, я не зовсім… Але місіс Светенгем? Ні, це абсурд!
— Чи Соня Ґедлер коли-небудь грала на сцені? В аматорських спектаклях?
— О, так. З неї була непогана актриса.
— Ось бачите! Крім того, місіс Светенгем носить перуку. Принаймні, — поправився інспектор, — місіс Гармон каже, що вона її носить.
— Так, так. Я припускаю, що то може бути перука. Її кучері здаються дещо неприродними. Та все одно — яка нісенітниця! Вона жінка дуже приємна, а іноді буває кумедною.
— Існують іще міс Гінчкліф і міс Мерґатройд. Може одна з них бути Сонею Ґедлер?
— Міс Гінчкліф надто висока. Вона висока, як чоловік.
— А міс Мерґатройд?
— Ой ні, ой ні, я переконана, міс Мерґатройд не може бути Сонею.
— У вас не дуже добрий зір, чи не так, міс Блеклок?
— Я короткозора. Ви це маєте на увазі?
— Так. Я хотів би подивитися на знімок тієї Соні Ґедлер, навіть якщо він знятий дуже давно і схожість не досконала. Нас навчають, щоб ви знали, впізнавати схожі обличчя у спосіб, що недоступний непрофесіоналам.
— Я спробую знайти її для вас.
— Тепер?
— Ви хочете побачити її негайно?
— Атож, ліпше тепер.
— Гаразд. Дайте-но я поміркую. Я бачила цей альбом, коли ми діставали з шафи книжки. Джулія мені допомагала. Пам'ятаю, вона сміялася, дивлячись на сукні, які ми тоді носили. Книжки ми складали на полицю у вітальні. Куди ж ми поділи альбоми та велику підшивку «Арт Джорнел»? Що за дірява пам'ять у мене стала? Можливо, Джулія пригадає? Вона сьогодні вдома.
— Я знайду її.
Інспектор вирушив на пошуки Джулії. Він не знайшов її в нижніх кімнатах. Коли він запитав у Міці, де міс Симонс, та грубо відказала, що це її не стосується.
— Я перебувати на кухні й готувати обід. Я їсти лише те, що зготувати собі сама. Ви чули? Тільки те, що зготувати собі сама!
Інспектор задер голову й покликав: «Міс Симонс!» і, не отримавши відповіді, пішов нагору.
Він зустрів Джулію, щойно піднявся сходами й завернув у коридор. Вона саме вийшла з дверей, які виднілися за маленькими покрученими сходами.
— Я була на горищі, — промовила вона. — Вам чогось треба? Інспектор Кредок пояснив, чого він від неї хоче.
— Старі альбоми з фотографіями? Атож, я добре їх пам'ятаю. Ми поставили їх, здається, у великій шафі в кабінеті. Я вам знайду.
Вона повела його вниз і штовхнула двері до кабінету. Біля вікна стояла велика шафа. Джулія відчинила її, відкривши велике розмаїття всіляких речей.
— Мотлох, — сказала Джулія. — Усе це мотлох. Але старі люди не викидають старих речей.
Інспектор став навколішки й узяв із нижньої полиці два старі журнали.
— Це вони?
— Так.
Міс Блеклок підійшла й приєдналася до них.
— А ось ми куди їх поклали. А я й забула.
Кредок поклав альбоми на стіл і став гортати сторінки.
Жінки в крислатих капелюхах, жінки в сукнях, що звужувалися донизу настільки, що важко було ходити. Під фотографіями були чітко надруковані підписи, але чорнило давно злиняло і стерлося.
— Вона має бути в цьому альбомі, — сказала міс Блеклок. — Десь на другій або третій сторінці. Другий альбом укладений уже після того, як Соня одружилася і виїхала. — Вона перегорнула сторінку. — Це має бути тут.
Вона розгублено замовкла.
На сторінці альбому було кілька порожніх місць. Кредок нахилився й розібрав кілька збляклих слів: «Соня… я… Р. Ґ.». Трохи далі: «Соня і Белі на пляжі». На протилежній сторінці: «Пікнік у Скейн». Він перегорнув ще одну сторінку: «Шарлота, я, Соня, Р. Ґ.».
Кредок підвівся. Вираз обличчя в нього був похмурий.
— Хтось забрав ці фотографії — і зовсім недавно, я сказав би.
— В альбомі не було білих плям, коли ми дивилися на них нещодавно. А ти що скажеш, Джуліє?
— Я не придивлялася уважно — звернула увагу лише на кілька суконь. Але й справді… ви правду кажете, тітко Леті, білих плям в альбомі не було.
Кредок спохмурнів ще більше.
— Хтось, — сказав він, — забрав усі фотографії Соні Ґедлер із цього альбому.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
ЛИСТИ
І
— Пробачте, що знову турбую вас, місіс Геймс.
— Пусте, — холодно відповіла Філіпа.
— Може, зайдімо в ту кімнату?
— У кабінет? Гаразд, якщо вам так хочеться, інспекторе. Але там дуже холодно. Там немає вогню.
— Це не має значення. Я затримаю вас не надовго. І там нас ніхто не підслухає.
— А це важливо?
— Не для мене, місіс Геймс А для вас — можливо.
— Про що ви?
— Якщо не помиляюся, то ви, місіс Геймс, сказали мені, що вашого чоловіка вбито в Італії?
— То й що?
— Чи не простіше було б сказати мені правду — що він дезертирував зі свого полку.
Він побачив, як її обличчя зблідло, а пальці стислися й розтислися.
Вона гірко сказала:
— Ви докопуєтеся до всього?
Кредок сухо відповів:
— Ми сподіваємося, що люди розповідатимуть нам правду про себе.
Вона промовчала. Потім сказала:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оголошено вбивство», після закриття браузера.