Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Ану геть! — з басá гукнув йому обозний. — Геть звідси!

— Чого ж то «геть»? — спитав Мелхиседек.

— Голодранців сюди ніхто не кликав.

— А він прийшов некликаний і дещо нам нараяв, спасибі йому… — І глас Мелхиседека задзвенів такою міддю, що пан обозний аж навіть підвівся і слухав стоячи, бо вчув нараз, що перед ним зненацька виник не тільки духовний пастир міста, а й душа, сумління та розум оборони, сердитий воєначальник, який може втяти й голову. — А тепер слухай-но, пане обозний, — провадив далі Мелхиседек. — Якщо люди та коні не будуть ситі…

— Задля цього доведеться збільшити óплаті й податки.

— Благословіть, владико, дерти з бідного лико? Ні, того не буде! Так от: якщо не стане в Мирославі хліба…

— Я подбаю, — так смиренно сказав обозний, мовби в нього з переляку знову луснув очкур.

— Якщо не будуть усі прийшлі й тутешні люди при певному ділі…

— Як же то можна — без певного діла в час війни!

— Якщо в обозі зненацька не стане пороху, — провадив далі архієрей, — я звелю тебе повісити на Замковім майдані ребром на гак! — і превелебний владика так теє сказав, що Пампушці аж приском по спині сипонуло, бо ж він любісінько знав: Мелхиседек жартувати не любить. — Ребром за гак! — повторив архієрей. — Звелю повісити.

— Такого пана?! — знову не стримавшись, озвався Михайлик, а мати вщипнула хлопчину за руку. Але той без тіні посмішки спитав: — Такого важенного пана повісити?

Всі зареготали.

Зареготав і сам архієрей.

Не сміявся тільки Михайлик, бо ж він не сміявся ще ніколи в житті.

— А чого це ти важний такий? — зауваживши це й насупивши свої русяві, схожі на вуса, кудлаті брови, удавано сердито запитав єпископ.

— Зроду він у мене такий, — відповіла за хлопця матінка.

— Я сам, мамо, я сам, — пересмикнув плечима парубок.

— А як же все-таки ти, голубе, сюди потрапив? — ледве стримуючи посмішку, спитав єпископ, бо раптом скортіло йому взнати щось про цього милого здорованя.

— Та ви ж самі, владико, запросили мене сюди! — щиро дивуючись з недоречності запитання, відповів хлопець та й помацав свій розпухлий від падіння в польоті і вже досить червоний ніс, бо йому знову здалося, буцім він уп’ять летить кудись, але не вниз, у той рівчак, а вгору, тільки вгору, ширяючи на дужих крилах, які росли й росли йому за спиною, не на гусячих чи лебединих, а, як ми сказали б тепер, на крилах духу, — хоч, правда, Михайлик досить виразно відчував, мовби хутко ввесь обростає пір’ям, такі мурашки бігали по всьому тілу, — і він, як і всі вперше без тями закохані молодики, вже не боявся нічого в світі. — Це ж ви самі сюди мене покликали, владико, — повторив Михайлик, спокійним кроком підступаючи до архієрейського столу.

— Я? Тебе? Покликав? — здивувався архієрей.

— Запросили, владико.

— Коли ж?

— Ви самі ж наказали привести мене до велебності вашої.

— Не пам’ятаю.

— Ви звеліли зловити й привести мене сюди, панотче. Але… я сам себе зловив. І осьдечки! Прийшов.

— Чого?

— Так то ж був я! — простодушно признався Михайлик.

— Що саме «ти»? Де був? — удаючи, мовби не втне нічого, спитав архієрей.

— Це ж він, цей голодранець, схопив у Подоляночки золотий келех! — вихопився Пампушка.

— Еге ж, це я, — радо потвердив Михайлик.

— Так, це ми схопили, — кивнула й матінка.

Мелхиседек і на цей раз не зумів стримати мимовільну посмішку.

Та й усі там посміхнулись приязно.

Чому приязно?

Хтозна…

Може, цей простосердий хлопець, нікому й не знайомий тут, нагло привабив чимось батьківські серця суворих і щирих людей.

Може, то матінка його, трішки чудна і кумедна, зворушливо-лагідна в своїм материнськім збентеженні й клопоті, може, то вона, прикипівши до хлопця, зворушила там кожного…

Не знаю…

Але всі посміхались.

19

Аж пан Пампушка раптом спитав у владики:

— Накажете взяти?

— Кого взяти?

— Оцього молодого зухвальця.

— Куди взяти?

— До цюпи.

— Навіщо ж мене брати? — спитав Михайлик. — Хочете мене проковтнути, пане Купо, навіть не спитавши, як звуть?

— Звуть його Михайликом, — буркнув Пампушка-Стародупський. І додав: — Я завше знаю, кого як звуть. Я завше знаю, що роблю, кого беру, кого ковтаю: не жди дяки від приблудної псяки. А цей Михайлик…

— Хто ти є такий? — спитав у парубка єпископ.

— Поки ще ніхто, — сумовито відмовив хлопець.

— Де ти живеш?

— Поки ще ніде.

— Чого ж ти бешкетуєш?

Михайлик, торопіючи перед його преосвященством і знаючи свою вину, промовчав.

— Навіщо ти схопив той келех?

— Бо золотий! — швиденько виснував Пампушка.

Михайлик ще дужче зніяковів, отетерів, спалахнув, розлютився.

Але юнацьке збентеження знову взяло в нім верх, і молодець, очима втупившися в архієрея, так по-дитячому зашарівся, і прихована посмішка з нутра осяяла вкрите золотим пушком обличчя, так торкнула губи, сяйнувши перлами зубів, так засвітила очі, аж серце тьохнуло в старого архієрея, бо ж не мав своїх дітей ніколи, аж усі в покоях посміхнулись парубчині, бо не посміхнутись не могли.

А владика сказав йому:

— Возверзи печаль свою на Господа… — і знову запитав: — Але навіщо ж ти схопив той келех? Ну? Скажи!

— Я й сам не знаю, як це сталось, — просто відповів хлопчина.

— Ти бач, зазіхнув на честь Ярини Подолянки! — тоненько просурмив пан Хівря, кивнувши на небогу архієрея, яка, знову внісши тацю з тернівкою столітньою, стояла тут же, спокійна, величава, але, здавалося, вже ні гич не збентежена після того переполоху.

— Я? Зазіхнув на честь? — преповажно перепитав Михайлик. — Я?.. Та це ж чудово!

І аж просіяв.

— Я це поправлю, — мовив молодик.

— Тобто як? — спантеличено спитав єпископ.

— Полагоджу.

— Не розумію.

— Я оженюся з нею, — намагаючись не дивитись на Ярину, простодушно проголосив Михайлик.

— Ого?! — прохопилась панна Подолянка.

— Бовть, як жаба в болото! — пискнув Хівря.

— Ми оженимось, — поважно потвердила й святоха Явдоха.

— Отак притьмом? — спитав єпископ, тетеріючи з подиву перед нахабним хлопцем.

А всі зареготали.

— Тири-тири, дівонько, я твій жених? — хихотнув Хівря.

— Хоч би в мене спитав, короленку, — глузливо кинула обшарпаному Михайликові пишна панянка Ярина.

— Я ще не встиг, — пояснив хлопець.

— Ми спитаємо, серденько, — заспокоїла й неня. — Як слід по закону!

— Спасибі, ненько, — і панна Ярина ґречно посміхнулась до матері, бо ж була в монастирях хорошенько вихована, і тут же люто визвірилась на Михайлика, аж усім страшно стало, так лихо блиснули її прекрасні очі: — Щастя твоє, що ти з мамою, хлопчику! — і лагідним голоском, кепкуючи, додала: — Дай мамі ручку!

І пішла до дверей ота хутка Яринка, строга, як ялинка,