Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

Пустився в дорогу. Іде, знайшов одну сестру, наймолодшу. Приходить на подвір’я, а там миша з карабіном бігає. Вийшла сестра, оборонила. Почав він їй розповідати все, як було, та й каже:

— Сестро, я хочу знати, де інші мої сестри.

Вона йому каже:

– Іди, миша тебе поведе.

Іде миша спереду, а він за нею. Приходить до другої сестри, а там щур з карабіном. Щур підбіг до нього, сестра вийшла, оборонила. Увійшли до хати. Розповів і цій так, як тій сестрі, і каже:

— Я був би радий знати, де моя старша сестра.

Вона каже:

— Ці двоє звірят тебе поведуть.

Привели його до найстаршої сестри. Дивиться, а там кіт з карабіном. Кіт нявкнув, вона вийшла, оборонила. Увійшли до хати, почав розповідати всю правду: як він їздив за водою татові, як оженився, як пішов на полювання, все розповів.

Вона каже йому:

— На тобі цих троє звірят, як вони тобі не дістануть тої сопілки, то ніхто тобі уже не дістане.

Взяв він їх з собою і пішов з ними до тої гори. Прийшов, став і каже:

— Лізьте на гору.

Пішли, але треба було трохи через воду плисти. Забрав кіт усіх звірят на себе і поплив. Вилізли на гору. Трохи відпочили, бо втомилися були. Каже кіт до миші:

— Ти верти діру малу, а щур за тобою більшу.

Провертіли, прогризли двері, взяли сопілку і пішли. Приходять до води, взяв кіт на себе знов обох і пливуть. Щур сів котові на середину спини, а миша на голову. Миша з радості бігає по голові, кіт хотів сказати: «Сиди тихо!», та тільки розкрив рота, а сопілка і впала у воду.

Вийшли на берег і сваряться. Питає їх царевич:

– Є сопілка?

Вони відповідають, що втопили.

А він каже їм:

— Як не буде, то я вас поб’ю.

Пішли вони понад берегом, і найшов кіт рака, схопив його лапами, а рак каже:

— Королевичу, не їж мене, бо маю дрібні діти!

А він відповідає:

— Найди мені сопілку, що я втопив, тоді не з’їм.

Пішов рак і знайшов. Виносить. Взяв кіт сопілку і віддав царевичу. Як заграв той царевич, гора зсунулася, і він увійшов до свого палацу.

І з того часу жили вони собі в добрі.

Царевич-дурень

Був собі цар, і було в нього три сини: два розумних і третій дурний. Він був найменший. От цар до найстаршого й каже:

— Якби ти пішов у світ та походив, побачив би багато всього й мені б, старому, оповідав, що ти бачив.

— Добре, — каже той, — піду. Дайте ж мені грошей і хліба на дорогу.

Другого дня цариця пошила своєму синові таку торбу, як пани на полювання беруть, чи, може, ще й луччу, поклала туди хліба, масла, ковбас і оддала синові; а цар — йому грошей, карбованців, може, п’ятдесят, а може, й сто, й каже йому:

— На ж тобі, сину, ці гроші на дорогу, та гляди, не вертайся, поки не знайдеш де в якому царстві гарної звістки, щоб вона мене, старого, звеселила.

От той царевич узяв торбу з хлібом та з маслом, забрав гроші й пішов у дорогу.

Іде він та й іде, йде та й іде, вже, може, з місяць ходив, аж чує, що в такому-то царстві, далеко за синім морем, єсть така удова: вона перш була царева жінка, а як цар умер, то вона зосталась удовою, і скільки-то вже царів і царевичів, королів і королевичів до неї хотіли достатись, але ні один не зміг. У брамі перед палацом, де вона мешкала, стояла гостра варта: у першій брамі лежали два ведмеді, у другій — два леви, а в третій ходила гостра пила, й нікого крізь ті брами не пускали. Як часом ведмеді не доглядять, то леви роздеруть на кавалки; як леви не заборонять, то вже тут йому пила голову зотне.

Думав той царевич, думав, а далі каже сам до себе:

— Піду; може, й дістануся до неї.

От і пішов він. Іде та й іде, аж приходить до моря.

«Ну, — думає собі, — тут трохи сяду та спочину й пополудную».

Розложив він над берегом свої торби, накраяв по-панськи хліба, намазав зверху досить маслом, сів і їсть. Коли тут зараз виходить із моря дід старий-старий, аж мохом поріс, та такий білий-білий, як молоко; а борода аж блищить, як сніг на морозі. Підходить той дід до царевича та й каже:

— Дав би ти, синочку, і мені кавалок хліба.

— Е, — каже, — де ж я тобі візьму? Ти ж бачиш, що я й сам небагато маю.

Той дід посварився на того царевича пальцем, так він зараз і став каменем і лежить над морем.

Може, так через рік посилає цар другого сина по світу ходити.

Пішов і той; узявши в дорогу хліба та сала. Підходить він якраз до того моря, де його старший брат каменем лежить. Уже так утомився, що насилу ноги волочить. Підходить він до моря, аж дивиться — камінь.

«Сяду я, — думає собі, — на тому камені та пополудную, чи не хутчій піду».

Сів він на тому камені й полуднує, аж виходить із моря той самий дід.

— Дай, — каже, — синку, і мені, старенькому, кавалок хліба.

— Е, дай… У мене й самого нічого нема. Чи тобі повилазило, що ти не бачиш? Як же я тобі дам?

Не дав і той хліба. Дід посварився на нього пальцем, став уже й другий каменем і лежить.

Чекає цар своїх синів додому, — нема. От пройшов і рік, пройшов уже й другий, а сини — як у воду впали: нема та й нема. Звернуло вже й на третій рік. Цар і каже до найменшого сина, що всі його дурнем звали:

— Вибирайся, — каже, — й ти в дорогу: може, хоч ти мені яку звістку принесеш або, може, знайдеш своїх братів, то скажи, щоб хутчій вертались додому.

— Добре, — каже дурень. — Дайте мені грошей на дорогу.

Дав він йому грошей і вирядив з дому. Пішов дурень. Там чи довго він ішов, приходить до одного царства. Йому там і розказують, що єсть на такому-то морі острів, на тім острові стоїть шкляний палац, і в тім палаці живе така гарна цариця, що ні в письмі описати, ні в казках розказати. От дурень і думає собі: