Читати книгу - "Володимир"

— Я не розумію, що ти говориш, воєводо.

Блюд стишує голос, схиляється до самого вуха князя, шепоче:

— Неспокійно на Подолі й у передградді, кажуть, що кияни збираються ночами, мають уже зброю.

— Так ловити їх, нищити, аки псів.

— Ой, княже, княже! Коли б сила, я б давно вже всіх їх виловив. Мої люди ходять скрізь по Подолу, на Оболоні, в передградді, але нікого не можуть виявити.

— Спалити! — виривається в Ярополка. — Чуєш, воєводо, ой як би я хотів запалити весь Подол, передграддя і навіть Гору, аби все це не дісталось Володимиру.

День і другий Володимир пробує копієм пробити вали…

— Це так! Сину рабині найліпше було б залишити вугілля та попіл, але як будемо самі?

Воєвода довго мовчить, дивлячись за вікно, де за Щекавицею видно вогні в стані Володимира, а потім каже:

— Думаю, княже, що нам треба вийти з Києва. Ми підемо до Родні[88], там Володимир нас не одоліє, там зустрінемо печенігів, діждемось допомоги від ромеїв.

— Тікати в Родню?! Залишити стіл отців, Гору?

— Не думай, княже, що Гора так радісно зустріне Володимира. Хто він? Язичник, син рабині… Ще покійний князь Святослав хотів посадити його на Київському столі, Гора не його, а тебе попросила князем, він пішов до лапотників-новгородців. Буде йому й тепер на Горі як синові рабині…

Сухе, стомлене обличчя Ярополка смикалось від болю. Він ступив кілька разів по світлиці, і в тиші терема звуки його кроків лунали, як грім.

Тікати в Родню?

4

Кілька днів і ночей тікало з Києва воїнство князя Ярополка. Полк за полком, тисяча за тисячею вої, зібрані з земель Сіверської, Деревської, Полянської, княжа гридьба виходили з Києва, скрадаючись уночі, прямували лісами й ярами понад Дніпром до Треполя, там збирались, щоб ждати князя з дружиною.

Виходили з Києва не тільки вої — разом з ними на возах, запряжених волами й кіньми, навантаживши туди всякі добра, тікали з города воєводи, мужі ліпші й нарочиті, тіуни й ябетники, купці.

Ще в одну ніч Ярополк вирядив з Києва жону Юлію — сама вона їхала в закритому візку, охороняли її кількасот вершників — гриднів князя.

Це була дуже небезпечна, ризикована втеча, в городі й на валах над Щекавицею залишалось зовсім небагато полків, вої князя Володимира легко тепер могли зламати охорону, копієм взяти Київ.

Проте князь Ярополк і старша його дружина були до цього готові — вони не шкодували людей, що сиділи в ровах над Щекавицею, скрізь по горах, на березі Почайни й на самій Горі, — це були приречені люди, вони мали вмерти за те, щоб жив князь.

Сам же Ярополк і старша його дружина робили все для того, щоб врятувати власне життя: на березі Почайни стояли споряджені в дорогу лодії, день і ніч на них з веслами в руках сиділи гребці, в стайнях на Горі увесь час стояли осідлані коні, кількасот гриднів ждали біля воріт, щоб супроводжувати князя чи на лодіях, чи комонно.

Так прийшла остання ніч. Князь не спав. У теремі панувала тиша, ніде не горів вогонь, один світильник блимав у сінях, де товпилась старша дружина й куди увесь час прибували гонці з Подолу. Вони повідомляли, що на валах тихо, в стані Володимира не чути нічого…

Багато, дуже багато було діла у воєводи Блюда. Вивезти бояр, мужів ліпших Гори, зняти з валів у передградді і послати понад Дніпром воїв, — добре, що Блюд раніше про це подбав, усе приготував. Але дісталось і цієї ночі…

Усе своє життя Блюд дбав, — так думали люди, — про когось — князів, княжичів, Гору. Насправді ж думав він тільки про себе.

Навіть жони своєї Блюд не любив, а дітей не мав — про кого ж міг турбуватись і дбати воєвода?

У домі його було всього вдосталь, мав Блюд багато золота й срібла і за всякої нагоди й за всяку ціну намагався примножити своє добро.

Цієї ночі Блюд забрав з княжого терема, навантажив на лодію й послав до Родні під охороною гриднів усю скотницю Ярополка — так велів князь, саме там вона була потрібна.

Але не забував Блюд і про себе — згинаючись під вагою, одніс додому, закопав під грушею, що росла на межі його дворища з воєводою Воротиславом, один міх з золотом і сріблом…

Була пізня година ночі, коли князь Ярополк разом з Блюдом, воєводами й кількома десятками гриднів проминули ворота Гори, переїхали міст, стали спускатись Боричевим узвозом.

Воріт за ними вже ніхто не зачиняв, моста ніхто не піднімав — на Горі нікому було це робити, — порожня, холодна, темна Гора лишалась за князем Ярополком і його дружиною.

Порожньо, холодно, темно було й там, куди вони прямували, — в передградді й на Боричевому узвозі.

Але що трапилось? Чому це раптом зупинив князя Блюд, куди він дивиться, що бачить у пітьмі ночі?

— Ой, княже, лихо! — скрикнув Блюд.

Усі на якусь хвилину зупинились і прислухались. Від Подолу долинув крик великого множества людей, глухі удари, в темряві спалахнуло чимало вогнів.

Кілька вершників мчали на конях угору Боричевим узвозом. Воєводи й гридні вийняли мечі.

— За Подолом іде січа! — зупинився біля князя Ярополка тисяцький Путша. — Ці смерди з’єднались з воями Володимира і б’ють дружину на валах.

Блюд і воєводи оточили Путшу.

— Звідки вони зайшли? Де стоять? Чи є вої на березі Почайни? Чи вільний ще Боричів узвіз?

Путша ще раз відповів, що січа йде на валах, а на берегах Почайни тихо, Боричів узвіз ще вільний.

Та їм і самим було видно: вогні — чимдалі їх було все більше й більше — палахкотіли на валах, на Подолі біля торгу.

— Швидше! До Почайни! — заволав Блюд.

І всі вони, оточивши Ярополка, стали спускатись Боричевим узвозом до Почайни. У примарному багряному відсвіті вогнів з Подолу було видно, як, сторожко перебираючи передніми ногами й присідаючи на задні, бредуть у чорну пустку ночі коні, як сполохані князь, воєводи й гридні позирають і позирають на Подол.

Коли вони доїхали до кінця Боричевого узвозу, вогні смолоскипів були близько, недалеко чулись крики людей, шум стояв над усім Подолом, вривався в передграддя.

Тільки тут, у кінці Боричевого узвозу, над берегом Почайни, було ще тихо, темним-темно, і вони, як у ворота рятунку, кинулися в цю темряву, в якусь мить опинились на березі.

Важко сказати, що робилось тоді тут на лодіях. І князь Ярополк, і воєводи його,