Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Таємниця. Замість роману 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

270
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємниця. Замість роману" автора Юрій Ігорович Андрухович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 95
Перейти на сторінку:
роздмухати її до масштабів міфу. Спробуємо ще раз: Блукаю містом — модерн, ампір // самі аж просяться слова на папір // Слова про браму, про дах і комин // ґанки, веранди, мансарди й балкони. Не сумніваюся, що це про Липову, тобто вулицю Шевченка. Або про тодішню Маяковського. Це там я крізь вікна зазирав у тихі водойми тьмяних кімнат. Там переважно мешкали російськомовні, якісь офіцери з родинами, генерали, всяке начальство — ті, для яких ми і через півстоліття після їхнього вселення залишалися мєстнимі. Я не здивуюсь, якщо їхні внуки й досі вживають це слово щодо корінних галичан — мєстниє. У ньому начебто й немає жодної пейоративності — окей, мєстниє не значить ані восьмипалі, ані рогаті, ані чотириногі. Мєстниє — то й мєстниє. Але погодься, що це — засіб на означення чужого, тобто засіб відчуження.

А як ви називали їх?

О, це була несиметрична відповідь! Ми називали їх москалями.

Тобто вже з неприхованою пейоративністю?

Виявляється, так. Можливо, це було право пригніченого.

І чим вони вас так пригнічували?

Зараз я подумаю. Вони тримали нас у підвішеному стані. Тобто зовні начебто ніякої дискримінації й не було. Але…

Ти задумався?

Хвилинку. Я кружляю навколо і не можу знайти достатньо точних слів. Так от. Вони тримали нас у підвішеному стані, тому що чудово відчували нашу потаємну нелюбов до Системи. Система була лише їхньою, а не нашою спільною. Вони користувалися значно кращими кар’єрними можливостями, до яких, щоправда, іноді допускали когось із наших, але лише у випадку остаточної скурвленості.

У чому полягав той підвішений стан?

Щось наче ми з вами по-хорошому, поки ви сидите тихо і ковтаєте свої соплі, але як тільки ви рипнетеся, ми вам покажемо, хто тут хазяїн. При цьому вони зовсім не поводилися по-хорошому. Це тільки їм так здавалося.

Можливо, я розумію, що ти хочеш пояснити. Гаразд. Ця щоденна монотонія — друкарня і з друкарні — не тиснула?

Наскільки пригадую, не занадто. Усе-таки я мав за собою спротив. Я виходжував у собі вірші, після чого записував їх до спеціального блокноту. Через народження Софійки я отримав ще одне — назову це так — містичне підтвердження того, що я щаслива людина. По середах я вже виходжував свої вірші не сам, а в її товаристві. Вона спала у візку, я котив його перед собою і ловив любовні погляди всіх без винятку перехожих. А також я дуже любив уночі повертатися з друкарні. Це тривало близько півгодини, я завжди йшов пішки вимерлими вулицями Чапаєва, Васильєва і Московською. Вони всі зараз називаються інакше. Поки я йшов, у мені складалася строфа, часом дві. Іноді я на когось натикався. Нічні люди переважно просять про одне — сигарети й вогонь. За всі ті роки я роздав уночі добру сотню сигарет і не менше разів давав комусь підкурити. Одного разу на розі Чапаєва й Пушкіна мене перестріла стара жінка — з розкошланим волоссям і облізлим халатом, накинутим на нічну сорочку. Не пригадую, що мала на ногах. Так само не пригадую пори року, але пригадую, що було зимно. Якась божевільна. Можливо, тої ночі вона втекла з дурки. Вона зупинила мене і почала розпитувати слухайте, слухайте, десь тут, десь тут жив той… Я трохи сторопів, але все-таки видушив хто, кого ви шукаєте. Вона широко відкрила очі й мовчала. Не розуміла, про що я. Мені подумалося, що вона, можливо, й ніяка не божевільна, а привид. Фігура з найтонших матеріальних часток. Я рвонув уперед, а вона лишилася на місці. Десь через сто кроків я озирнувся — вона так і стояла, дивлячись мені вслід. Загалом усі ці старі божевільні люди — це карма Галичини. На сьогодні вони, здається, вже повимирали. Але двадцять років тому вони траплялися всюди, на кожному кроці. Гаразд, я не про те. Я про переваги нічної роботи. До речі. У середу вранці я міг поїхати до Рябчука у Львів рахівським і повернутися шойно в четвер опівдні київським.

З чого це все почалося?

Нас познайомив Турок — той самий приятель дитинства. Усе заповідалось як постскриптум, а виявилося прологом. Щойно я назавжди поїхав зі Львова, як він сам до мене прийшов. Турок належав до цілком особливого товариства, що складалося передусім з художників. Жоден з них не був і не хотів бути офіційним. Жодному з них не було більше тридцяти. Ні, яке там тридцяти — значно молодші, багатьом і двадцяти п’яти ще не було, феномени, вундеркінди, діти-квіти і всяке таке. У мене все знову закрутилося через художників, по другому колу. Котроїсь вересневої неділі я вирвався до Львова зі своїм обписаним віршами грубим блокнотом. Та навіть не блокнотом, а такою рукописною книжкою у твердій палітурці, що називалася КНИГА ДЛЯ ЗАПИСЕЙ. Колись я тобі її подарую. Наприкінці дня ми мали потрапити до Рябчука, я наважився показати все, що маю. Отже, Турок водив мене по своїх друзяках, і нас робилося дедалі більше: Кох, Шимін, здається, Крицький. Чи Юзефів? Так, швидше Юзефів. Кауфмана десь не було — його я вперше побачив аж на святкуванні нового 85-го року і подумав: о. ще один звір, і який! Справжній тобі рибоящур. Але того дня я мусив увесь час реаґувати на Коха. Він поводився на 120 відсотків артистично і ще на 120 богемно, щоразу застаючи мене зненацька. За увесь день він не вимовив жодної звичайної фрази і при цьому тільки й робив, що не вмовкав. Пам’ятаю, як ми зайшли до помешкання його батьків у старому будинку з усякими купідонами на Франка і він без попередження щез у лабіринтах того помешкання. Ми розбрелися покоями, щосили гукаючи його, це тривало до холери довго. Він підстерігав мене у найдальшому з них — тому, де на дверях висіла табличка LABORATORIUM, там він зазвичай працював, слухав музику і пив сухе вино, на очах у батьків пронісши його через решту кімнат у чайнику. Він учергове вискочив на мене із засідки — цього разу він залягав у найтемнішому куті кімнати і раптово виринув мені назустріч, зірвавшись на ноги з криком де мої нігті, мамо?!! Я вдав, що нічого не трапилося. За годину-другу, тільки-но стемніло, ми рушили до Рябчука на Кавалерійську. Щойно там Кох уперше за час нашого знайомства став поводитись — як би це назвати? — адекватно. Але я й без цього знав, що Рябчук є абсолютним ґуру для них усіх — тому мене до нього

1 ... 46 47 48 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця. Замість роману», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця. Замість роману"