Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

Перевертаючи на всі боки ковбасу, Клаас запитав:

— Чи не бачив ти часом сина мого Уленшпігеля?

— Ні, — відповів гість.

— А що скажеш нового про брата мого Йоста? — запитав Клаас, ставлячи на стіл смажену ковбасу, яєчню з жирною шинкою, сир, великі келихи, лувенське вино, червоне й чисте, що аж грало в пляшках.

І той відповів:

— Твого брата замучили на колесі в Зіппенакені під Аахеном[112] за те, що, впавши в єресь, підняв зброю проти імператора.

Клаас аж затремтів усім тілом і вигукнув у нестямі:

— О прокляті кати! О Йосте, мій бідний брате!

Але гість суворо промовив:

— Наші радощі й страждання посилає нам Всевишній, — після чого став їсти. А потім сказав: — Я відвідав твого брата в тюрмі, куди мені пощастило пройти, сказавши, що я селянин з Нісвілера, його родич. А до тебе прийшов тому, що він сказав мені: «Коли ти не вмреш за віру, як я, то піди до брата мого Клааса і скажи йому, хай живе, як Господь велить, хай чинить добрі діла і потаємно виховує сина свого в істинній вірі Христовій. Гроші, які я дав йому, придбав я з темноти бідного люду, то хай же він уживе їх на те, щоб навчити свого Тіля пізнати Бога та слово його».

Сказавши це, посланець поцілував Клааса.

А Клаас, лементуючи, все говорив:

— Замучений на колесі! Бідний брате мій!

Він не міг отямитись від великої скорботи. Проте коли бачив, що гість хоче пити і простягає свій келих, він наливав йому вина, але сам їв і пив неохоче.

Жінок не було цілий тиждень. Увесь цей час Йостів посланець жив у Клааса. Цілими ночами вони чули, як Катліна кричала у себе:

— Вогонь! Вогонь! Пробийте дірку, хай душа вийде!

І Клаас ішов до неї, заспокоював її лагідними словами, потім вертався до себе.

Наприкінці сьомого дня гість пішов, взявши від Клааса тільки два каролю на їжу і ночівлю в дорозі.

68

Одного разу, коли вже Неле і Сооткін вернулися з Брюгге, Клаас сидів у кухні на підлозі, наче кравець, і пришивав ґудзики до старих штанів. Неле стояла біля нього і нацьковувала собаку на чорногуза. Тіт Бібул Шнуффій то кидався па нього, то відскакував, несамовито гавкаючи. Чорногуз, стоячи на одній нозі, поважно й задумано дивився на пса і, вигнувши довгу шию, спокійно чистив пір’я на грудях. Тіт Бібул Шнуффій, бачивши таку його байдужість, починав ще завзятіше гавкати. Але, видно, ця гра набридла птахові, і він раптом, наче стрілу, пустив свого дзьоба в спину псові, який, тікаючи, несамовито заскавчав, що означало «рятуйте!».

Клаас реготав, і Неле також, тільки Сооткін не переставала дивитися на вулицю, чи не видно де Уленшпігеля.

Раптом вона сказала:

— Он іде профос і чотири стражники. Але це не до нас, звичайно. Двоє завернули за дім.

Клаас звів очі від своєї роботи…

— А двоє зупинились перед домом, — казала далі Сооткін.

Клаас устав.

— Кого ж це вони шукають на нашій вулиці? — мовила вона. — Боже милий, чоловіче, вони ж ідуть до нас!

Клаас вискочив у сад, Неле — за ним. Він шепнув їй:

— Сховай гроші. Вони в комині за заслінкою.

Неле зрозуміла, але, побачивши, що він перестрибнув через тин, що стражники схопили його за комір і що він почав відбиватися від них, вона крізь плач залементувала:

— Він не винний, не зачіпайте мого батька Клааса! Уленшпігелю, де ти? Ти б їх повбивав.

Вона кинулась на одного з стражників і вчепилась пазурами в його обличчя. Потім, мов несамовита, впала на траву і стала корчитись і кричати: «Вони вб’ють його!»

На галас прибігла Катліна і, нерухома, як стовп, хитала головою й стогнала:

— Вогонь! Вогонь! Пробийте дірку, хай душа вийде!

Сооткін нічого цього не бачила і, звертаючись до двох стражників, що ввійшли до хати, запитала:

— Панове, чого ви шукаєте в нашій убогій хаті? Коли мого сина, то він далеко. Закороткі у вас руки.

У голосі її бриніло задоволення.

Раптом вона почула крик Неле, вибігла в садок і побачила, що її чоловік на вулиці відбивається від напасників, які його схопили.

— Бий їх! — кричала вона. — Убий їх! Уленшпігелю, де ти?

Вона кинулась на поміч своєму чоловікові, але один із стражників міцно схопив її, хоч і з небезпекою для себе.

Клаас так сильно відбивався і гамселив їх, що йому, напевне, пощастило б вирватися, якби не прибігли на підмогу ті два стражники, з якими розмовляла Сооткін у хаті.

Вони зв’язали йому руки і привели на кухню. Сооткін і Неле заливалися слізьми.

— Пане профос, — сказала Сооткін, — що лихого вчинив мій чоловік, що ви ото зв’язали його мотузками?

— Він єретик, — відповів один із стражників.

— Єретик? — вигукнула Сооткін. — Мій чоловік єретик? Брешеш, дияволе!

Клаас озвався:

— Господь справедливий захистить мене.

І його повели. Неле і Сооткін, плачучи, пішли за ним слідом, вони були певні, що й їх поведуть до судді. Добрі сусіди й сусідки підходили до них, та, дізнавшися, що Клааса ведуть зв’язаного і звинувачують у єресі, вони так перелякалися, що порозбігались по своїх домівках і міцно позамикали за собою двері. Лише кілька дівчаток насмілились іти за Клаасом.

— Куди це тебе ведуть, вугляре? — питали вони.

— А, Бог не без милості, дівчатка, — відповів він. Його відпровадили в міську в’язницю. Сооткін і Неле сіли там на порозі. Надвечір Сооткін сказала Неле, щоб вона пішла й подивилась, чи не вернувся Уленшпігель.

69

Всю околицю швидко облетіла новина, що одного чоловіка ув’язнено за єресь і слідство провадитиме інквізитор Тітельман[113], канонік з міста Рене, прозваний Невблаганним. Уленшпігель жив тоді в Коолькерке, в одної вродливої, лагідної удовиці, і запобіг у неї такої ласки, що вона ні в чому не могла йому відмовити. І він жив у неї як сир у маслі, в теплі та в добрі, але одного разу підлий суперник, сільський старшина, підстеріг його ранком, як він виходив з таверни, і кинувся на нього з дрючком. Та Уленшпігель, щоб охолодити його запал, вкинув його в ставок, звідки старшина насилу виліз — зелений як жаба і мокрий як хлющ.