Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

Стояв березень. Але на метеорологію можна покладатися не завжди, іноді вона влаштовує червневий вечір раніше або пізніше, ніж треба. Про це міркувала Клариса, коли темінь за вікном видалася їй літньою ніччю. Там, куди падало світло від газових ліхтарів, ця ніч відливала ясно-жовтим полиском. Сусідні кущі нагадували плинну чорну масу. Вихлюпуючись на світло, вони ставали зеленими або білуватими — власне, добре розгледіти це важко було, — обрамлялися зубчиками листочків і погойдувались у світлі від ліхтарів, мов білизна, яку полощуть у спокійному потоці. Тоненька залізна перекладина на карликових стовпчиках — всього-на-всього згадка й нагадування про сякий-такий лад — тяглася трохи вздовж газону, де росли кущі, а тоді зникала в темряві. Клариса знала, що там перекладина взагалі закінчується; колись цій ділянці планували, мабуть, надати доглянутого, як у садку, вигляду, але потім від такого наміру відмовилися. Клариса підступилася ближче до Майнґаста, щоб від його краю вікна бачити якомога далі дорогу; ніс її притиснувся до шибки, а обоє тіл торкалися одне одного так щільно й нерівно, немовби вона витяглася на весь свій зріст десь на гімнастичній драбині, що часом і траплялося; її праву руку, якій довелося потіснитися, відразу обхопили біля ліктя довгі Майнґастові пальці, немов жилаві лапи якогось украй неуважного орла, що бгає шовкову хустку абощо. Хвилину тому Клариса угледіла з вікна чоловіка, з яким було щось не гаразд, хоч вона й не могла збагнути, що саме. Він ішов, то уповільнюючи ходу, то ступаючи якось недбало; здавалося, щось сковувало його волю переставляти ноги; потім чоловік розривав внутрішні пута й кілька метрів ішов, як звичайна людина, котра хоч і не квапиться, але й не плететься. Ритм цього нерівномірного руху захопив Кларису; коли той чоловік проходив під ліхтарем, вона спробувала розгледіти його обличчя, і воно видалося їй застиглим і байдужним. Під передостаннім ліхтарем воно побачилося їй безвиразним, відлюдькуватим і неприємним; та коли він підійшов до останнього, який стояв майже під її вікном, обличчя те виявилося дуже блідим і погойдувалось у світлі туди-сюди, як у темряві погойдувалося туди-сюди саме світло, тому тонкий залізний ліхтарний стовп поряд із цим обличчям мав вигляд дуже випростаного й трепетного і бив в очі своєю ясною зеленавістю настирливіше, ніж йому, власне, годилося б.

Усі четверо помалу почали спостерігати за тим чоловіком, який гадав, що на нього ніхто не дивиться. Ось на очі йому трапилися кущі, вони купались у світлі й нагадали йому зубчасті краї нижньої спідниці, такої грубої, якої він іще зроду не бачив, але побачити хотів би. Цієї миті чоловіка опанувало його рішення. Він переліз через низеньку огорожу, постояв на траві, яка нагадувала йому зелені стружки під деревами в коробці з іграшками, хвильку розгублено дивився собі під ноги, отямився від поруху власної голови, яка обережно озирнулась, і за звичкою сховався в тіні. Поверталися додому ті, кого тепла погода виманила на свіже повітря, здалеку долинав їхній гамір і сміх; це налякало чоловіка, і він спробував знайти моральне відшкодування за це під нижньою спідницею кущів. Клариса й далі не розуміла, що чоловік там робить. Він виходив з-під кущів щоразу після того, як повз них проходив ще один гурт людей, і їхні очі, засліплені ліхтарем, у темряві вже нічого не бачили. Тоді чоловік рушав, не відриваючи ніг від землі, ближче до того світляного круга, як ото входять десь на пологому березі у воду, намагаючись не замочити кісточок. Кларисі впало в око, що його обличчя було змарніле й спотворене — простотаки якийсь блідий диск. Їй стало його страшенно шкода. Але він робив якісь дивні короткі рухи, яких вона довго не розуміла, поки їй раптом довелося з жахом шукати рукою опори; але Майнґаст і досі міцно тримав її за лікоть, тож відвести руку вона не могла й, шукаючи захистку, схопилася за його широку холошу, яка метлялася на нозі в метра, мов знамено в бурю. Так вони й стояли, не випускаючи одне одного.

В Ульріха, який перший (так він гадав) збагнув, що чоловік під вікном — один із тих хворих, котрі ненормальністю свого статевого життя викликають жваве зацікавлення в людей нормальних, спершу марно тривожився, не знаючи, як сприйме це відкриття Клариса — адже натура вона все ж таки дуже невпевнена. Згодом він забув про свою тривогу, і йому й самому скортіло довідатися, що ж, власне, в такій людині відбувається. Тієї миті, міркував він, коли чоловік перелазив через огорожу, переміна сталася, очевидно, така повна, що описати її докладно навіть годі й думати. І дуже природно, ніби таке порівняння було цілком доречне, він одразу згадав про одного співака, який ще хвилину тому їв і пив, а тоді підходить до рояля, згортає на череві руки й, роззявивши рота, щоб заспівати, почасти стає іншим, а почасти й не стає. І ще Ульріх подумав про його ясновельможність графа Ляйнсдорфа, який умів приєднатися й до релігійно-етичного, й до всесвітньо-банківського, вільного від упереджень, електричного ланцюга. Ульріха вразила цілковита повнота такого перевтілення, яке відбувається всередині, але знаходить собі підтвердження в прихильності зовнішнього світу. Йому було байдуже, як той чоловік унизу дійшов до свого стану психологічно, але Ульріх мимоволі уявив собі, як у хворій голові помалу наростає напруга, мов ото в аеростаті, куди пускають газ, — мабуть, поступово, з дня на день, а він усе ще погойдується на линвах, що тримають його біля землі, поки нечутна команда, якась випадковість чи просто закінчення певного терміну, яке стає причиною чого завгодно, відпустить ті линки, й голова, втративши зв’язок зі світом людей, попливе в порожнечу протиприродности. І ось цей чоловік зі змарнілим і безвиразним обличчям і справді стояв, сховавшись за кущами, й вистерігав, мов хижак, свою здобич. Щоб сповнити свої наміри, він мав би, власне, дочекатись, аби людей на вулиці поменшало й він відчув би себе безпечніше; та щойно його поминав іще один гурт і з’являлася якась самотня жінка, ба іноді вже навіть коли жінка, весело сміючись і не без захисту, проходила повз нього, пританцьовуючи, в гурті, для нього це були вже не люди, а ляльки, що їх недоладно ліпила собі його свідомість. Тоді він переймався до них нещадною жорстокістю, як убивця, і його не спинив би навіть їхній страх перед смертю; але водночас його й самого трохи мордувала думка, що його помітять і проженуть, як собаку, перше ніж він порине в самісіньку глибину нестями, і