Читати книгу - "Великі сподівання"

- Джо, ти вже сказав Бідді?

- Ні, Піпе,- відповів Джо, все дивлячись на вогонь і міцно тримаючи руками коліна, наче він роздобувся на секретні дані, що вони збираються втекти від нього.- Це я лишив на тебе, Піпе.

- Ні, краще б ти, Джо.

- Ну, як так, то Піп тепер багатий джентльмен,- сказав Джо,- і хай господь його береже!

Бідді упустила шитво й подивилась на мене. Джо міцно тримав свої коліна й теж дивився на мене. Я дивився на них обох. Потім вони обоє щиро мене привітали, хоч мені вчулася нотка суму в їхніх вітаннях, чим я прикро вразився.

Я заходився переконувати Бідді (а посереднім чином і Джо), як важливо, щоб ніхто з моїх друзів нічого не знав і не згадував про мого доброчинця. Прийде час, і все з'ясується,- зазначив я,- а тепер можна сказати лише те, що з волі цього таємничого заступника переді мною відкриваються великі сподівання. Бідді, не підводячи погляду, кивнула, знов узялася за шитво й сказала, що дуже на це зважатиме; Джо, все ще тримаючи руками коліна,' і собі сказав: «Атож, атож, я теж дуже зважатиму, Піпе», після чого вони знову почали вітати мене і так ревно дивуватись моєму піднесенню до рівня джентльмена, аж мені це стало не подобатись.

Бідді добре попомучилася, силкуючись втовкмачити моїй сестрі суть того, що сталося. Але зусилля ці, на мою думку, пішли цілком намарне. Сестра сміялась, безліч разів кивала головою і навіть повторила за Бідді слова «Піп» і «власність». Сумніваюсь, однак, чи вона надала їм більшого значення, ніж звичайно надають передвиборним гаслам - це невеселе порівняння, мабуть, найкраще відбиває тогочасний її стан.

Я б ніколи не повірив, якби сам цього не зазнав, але факт, що в міру того, як до Джо й Бідді повертався притаманний їм душевний спокій, я дедалі хмурнішав. Я, звичайно, не міг бути незадоволений своїми перспективами, [146] але, можливо, це в мені підсвідомо озивалася незадоволеність самим собою?

Одне слово, я сидів, спершись ліктем на коліно й підборіддя схиливши на долоню, дивився на вогонь, а вони вдвох говорили про те, що я поїду від них, та як вони обходитимуться без мене і все таке інше. І щоразу, ловлячи на собі їхні привітні як ніколи погляди (а вони часто на мене поглядали, особливо Бідді), я почувавсь ображеним, наче вони в чомусь мені не довіряли. Хоча, бог свідок, вони не виявляли цього ні словом, ні знаком.

Тоді я підводився й виглядав за двері - наші-бо кухонні двері виходили просто в ніч і літніми вечорами бували прочинені задля охолоди. Як не соромно зізнатись, але навіть самі зорі, до яких я зводив погляд, здавались мені сірими й мізерними через те, що мерехтіли над цим звичайним селом, де пройшло моє життя.

- Ось субота й минає,- сказав я, коли ми сіли вечеряти хлібом із сиром та пивом.- Ще п'ять днів, а тоді день перед тим днем. Вони швидко пролетять.

- Еге ж, Піпе,- погодився Джо - голос його прозвучав глухо, бо він саме тримав перед ротом кухля з пивом.- Вони швидко пролетять.

- Швидко, таки швидко,- підтвердила Бідді.

- Я оце думаю, Джо, як поїду в понеділок до міста замовляти новий костюм, то скажу кравцеві, що переодягнуся прямо у нього в майстерні або нехай він перешле одяг до містера Памблечука. Я б не хотів, щоб на мене тут усі витріщалися.

- Але містерові й місіс Габл, мабуть, дуже закортить помилуватися, як ти вирядишся, Піпе,- сказав Джо, вправно розрізаючи на лівій долоні хліб із сиром і поглядаючи на мою незайману вечерю, так наче йому згадалися часи тих наших змагань, хто швидше з'їсть.__

І Вопслові, мабуть, теж. І «Веселим Морякам» це теж було б приємно.

- Оцього ж я й не хочу, Джо. Вони влаштують з цього таке видовище, таке простацьке й вульгарне видовище, що я не витерплю.

- А-а, ну тоді й справді, Піпе,- сказав Джо,- якщо ти не витерпиш…

Бідді, тримаючи перед сестрою тарілку, спитала у мене:

- А ти подумав, коли ти покажешся містерові Гардже-рі, і своїй сестрі, й мені? Ти ж нам покажешся, правда?

- Бідді,- відказав я ледь роздратовано,- ти така жвава, що за тобою й не встигнеш. [148]

(- А вона зроду жвава,- зауважив Джо.)

- Якби ти ще хвильку почекала, Бідді, то почула б, що я котрогось вечора принесу сюди новий костюм у клуночку,- скорше всього напередодні від'їзду.

Бідді більше нічого не сказала. Великодушно простивши її, я невдовзі щиро побажав їй та Джо на добраніч і піднявся до себе нагору. Там я сів і довго оглядав цю жалюгідну комірчину, з якою я через кілька днів назавжди розпрощаюся, перебираючись до розкішних покоїв. Але ж її населяли чисті юні спогади, і ось навіть тепер мене не полишало таке знайоме мені сум'яття: моя душа розривалась між нею і тими апартаментами, в яких я маю оселитись, як, бувало, безліч разів розривалась між кузнею і домом міс Гевішем, між Бідді й Естеллою.

Увесь день на дах моєї мансарди світило яскраве сонце, і кімната дуже нагрілась. Я відчинив вікно і, вихилившись униз, побачив, як Джо повільно вийшов з темного отвору дверей унизу й пройшовся взад-вперед і як потім до нього приєдналася Бідді, що винесла йому люльку й дала вогню. Джо ніноли не палив так пізно, тож я відчув, що він явно схвильований.

Трохи згодом він зупинився біля дверей прямо піді мною, покурюючи люльку, а поруч стояла Бідді, тихенько розмовляла з ним, і я знав, що ця розмова про мене, бо кілька разів вони з любов'ю згадали моє ім'я. Я б не став далі слухати, навіть якби й міг розчути, тож відійшов від вікна, сів на єдиного стільця біля ліжка, і так мені було сумно й дивно, що от саме цей перший вечір мого райдужного майбутнього виявився найсамотнішим за все моє життя.

Крізь відчинене вікно мені було видно, як звиваються легенькі кільця диму від люльки Джо, і я подумав собі, що це немов його благословення - ненав'язливе й непоказне, воно просякало все повітря, яким ми обидва дихали. Я загасив свічку й ліг і відчув, яке незатишне стало тепер ліжко: більш я вже ні разу не засну в ньому міцним сном, як бувало раніше.

Розділ 19

Ранок вніс значні зміни в мої уявлення про своє майбутнє - вони настільки розпогодилися, що стали просто невпізнанними.