Читати книгу - "Ключ від Королівства"

Ми йшли схилом гори до моря. Щовечора я сподівалася, що ще кілька днів — і ми відчуємо його запах, прислухаємось до шуму, вийдемо нарешті на берег. Проте дні минали, і я захвилювалася. А якщо туманна бабища і тут нас піймала? Вночі снилися жахи: ніби ми, описавши коло, знову виходимо до зруйнованого замку. Я прокидалася, переводила подих, засинала — і все повторювалося спочатку…

— Ліно, ми правильно йдемо? Ти правильно вибрала напрямок?

— Так, — відповідала я, твердо дивлячись в очі принцу й Ельвірі. — Просто з башти я недооцінила відстань.

— Але там дійсно море?

— Ну звичайно, — я починала нервувати. — Я вас обманюю, чи що?

Вони переглядалися й давали мені спокій. Тим часом замість чистого лісу з безліччю зелених полян, струмків, річечок і маленьких озерець з’явився ялинник — густий, темний, непривітний.

— Ліно, де ж море?

— Ми йдемо на південний захід. Я стежу.

Насправді я була вже впевнена, що туманна бабища грається з нами, як котеня з пряжею. Я не знала, як сказати про це принцові й Ельвірі. Утім, незабаром з’ясувалося, що нічого й не треба пояснювати.

Дивний вітер промайнув лісом — вологий, із запахом мокрої землі та глини. Дивний шум приєднувався до звичного шелестіння ялинок — наче біля вуха шуміла величезна мушля. Попереду посвітлішало… Ми майже побігли. Як же заважала моя кульгава нога!

І ми вибігли на берег, однак не моря, а величезної бездонної прірви. Неначе землю тут розрізали ножем і акуратно розділили навпіл — ми стояли на краю землі у прямому розумінні слова, далі не було нічого, тільки туман, темінь і перші вечірні зірки майже під ногами.

— Цього не може бути! — твердо сказала Ельвіра. — Це, мабуть, сон… Ліно? Ліно?!

Я лягла на живіт і підповзла до краю прірви. Зріз був рівненький, його можна було показувати в школі як ілюстрацію до теми про будову Землі: зверху ґрунт (у ньому звивалася половинка черв’яка, наче його щойно перерізали лопатою). Далі — пісок, глина, каміння; а ще далі, мабуть, видно було б мантію і розжарене земне ядро, якби не віддаль, не темнота, не туман, який щохвилини густішав.

Я піднялася. Випрямила спину. Обернулася до Ельвіри й принца:

— Це вона. Вона прийде за нами. Але ми не піддамося.

* * *

Оберон ніколи не дізнається, як ми загинули. І дуже шкода: можливо, тоді клеймо зради не лежало б на наших іменах.

Туман згустився, утворюючи приземкуватий трон, широченний, як диван.

А ще через хвилину мої очі побачили королеву на троні — туманну бабу. З часу нашої останньої зустрічі її ніс набряк ще більше. Здавалося, він ось-ось відірветься від обличчя під власною вагою. Її неосяжний зад здавався чорною грозовою хмарою. Очі-ями зійшлися докупи під лобом — королева дивилася на мене, і тільки на мене. Ельвіру та принца вона взагалі не брала до уваги.

— Зло не має влади, — сказала я скоріше собі, аніж чудовиську.

Бабища посміхнулася.

Я запитала себе: «Страшно?»

Жахливо.

Чи хочу я тікати, скиглити, сховатися у ялиннику?

Не хочу. І це навіть дивно, мабуть, так почувається справжній солдат. Не новобранець і не юнга: я тепер — боєць, за моєю спиною беззахисні люди, переді мною дорога до моря.

І дорога додому. До мами.

А хто наважиться стати між магом дороги і його мамою?!

І я посміхнулася бабищі.

Мені здалося чи вона все-таки зніяковіла? Невже вона відвела на мить очі-ями, невже в них промайнула розгубленість?

Бійся мене, туманна товстунко. Бійся, тлуста тітко. Забирайся геть з дороги, королево-самозванко!

Набалдашник мого посоха спалахнув так, що зайвим стало нічне бачення. Сірий тьмяний світ засяяв зеленим і червоним. Обличчя бабищі набрякло, тіло ще більше розпливлося і вкрилося складками. У очах-ямах зажевріли мертвотні бліді вогники. Вона підняла руку — товсту, трипалу; вона ніби подавала комусь знак: «майна» — вниз.

І раптом я побачила, як опускається небо.

Саме небо, вкрите сірими хмарами, опускалося на нас, наче величезний прес. Здійнявся страшний вітер, затріщали за моєю спиною гілки, верхівка найбільшого дерева зламалася, за нею друга, третя… Волаючи від жаху, попадали на землю принц і Ельвіра.

Тоді я встромила посох у землю і наказала собі — тримати.

З набалдашника виріс вогненний стовп. Він уперся в хмари й сповільнив їхній рух. Небо напружилося, навалилося, і я разом із моїм посохом перетворилася на колону, що підтримувала небеса.

Небо напирало. Посох тріщав. Туманна бабища дивилася на мене, її чорний рот кривився в посмішці. Ось я програла міліметр… Ще один… Ще…

— Зло не має влади! — закричала я, щосили відкидаючи від себе хмари. — Тримати! Зло не має влади!

Усередині мене ніби забурлив вулкан. Гарячий потік хлинув із рота, з ніздрів, із вух, і з цим потоком рвонулося як заклинання:

— Ой на — ой на горі та женці жнуть,

Ой на — ой на горі та женці жнуть,

А по під горою яром, долиною козаки йдуть!

Гей, долиною, гей, широко-о-ою козаки йдуть.

Стовп світла вирвався з набалдашника й високо-високо відкинув хмари, що опускалися все нижче. По всьому небу застрибали блискавки. Грім ударив у вуха, я оглухнула. Затріщали, падаючи, ялинки, задрижала земля, проте я навалилася на посох і встояла. Я стояла, стояла й тримала. Минула хвилина, друга, третя…

Чи тому, що вуха мої не витримали гуркоту, чи ще чомусь, однак навколо стало тихо, як у подушці.

Небо нависло наді мною. Звичайне, зоряне. Дуже високо. На місці. Безневинне. Неначе не воно тут ялинки трощило.

Я глянула на бабищу — а її вже не було. Цівками розповзався туман. А прірва…

І прірви не було. Перед нами лежав пагорб, голий, піщаний, подекуди порослий негустою травою. І стояли двері. Ось вони прочинилися зі скрипом, і це був перший звук серед неймовірно довгої тиші.

З вузького отвору впав промінчик світла…

Це світив ліхтар на перехресті біля мого рідного будинку. Там тихо падав сніг. Лежав на лавці довгими білими валиками. Поблискували сліди від полозів. Грюкнули двері під’їзду, сусідка вивела гуляти закутаного малюка…

Я бачила все це на бігу. Я мчала, забувши про хвору ногу, ні про що не думаючи, бажаючи тільки одного — туди! Там мій дім, там мама… Це мені нагорода за сміливість. Скоріше,