Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Записки Кирпатого Мефістофеля 📚 - Українською

Читати книгу - "Записки Кирпатого Мефістофеля"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Записки Кирпатого Мефістофеля" автора Володимир Кирилович Винниченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 72
Перейти на сторінку:
дама!

Я сміюся. Соня теж усміхається іронічно й натягнуто.

— Ніякої дами я не маю, Соню.

— Ну, не бреши! І не соромся! Я не нарушу твого… родинного щастя.

— Та запевняю тебе, нема ніякої дами. Це було просто маленьке непорозуміння, ніби плястер, чи що; хотілось якнебудь одвернути увагу від… вас. Забув давно про це.

— Правда?

— Даю слово! Дмитрові я збрехав, щоб заспокоїти його.

— Ох, треба бігти. А ти немов помолодчав, — несподівано додає вона з милою насмішкою й поривчасто встає, не дивлячись на мене, навіть ніби уникаючи мого погляду.

— Ну, а до нас приходитимеш? — раптом питає вона. — Ми ж, мабуть, знову переїдемо в город.

— Та що ти?… А фізична ж праця?

— А, все це теревені. Яка там праця в біса! Просто від себе втекти хоче. Не життя, а… катування. Не знаю, чим усе це скінчиться. Та й біс його бери, все-одно! Я одуріла, отупіла, спаскудилась од брехні, вигадок, жалю, злости, сорому. Все-одно!

— Розійтись вам треба, Соню.

— Мерсі за пораду! А що я робитиму з двома дітьми? Бо як розійдемось, то через те, що він рішить, що не його діти. А як так, то не буде ж він оддавати мені останнє. Легко казати! Погане все і… смішне! Ну, прощай! Приходитимеш? Не бійся, нічого такого не буде! Навіть треба, щоб ти часом бував. Це його більш заспокоїть. Де тут поблизу фотоґрафічний маґазин? Знаю, знаю, тільки-що бачила. Ну, прощай! Боюсь, що мене вже шукає мій дозорець. А коли б був написав мені відразу, багато б… Ну, та все-одно. А що, граєш, як і перше?

— Так, потрошки.

— Ну!

Соня простягає руку й не то насмішкувато, не то жалібно заглядає мені в лице. Я потискую її руку і другою погладжую її. Соня зненацька рвучким рухом пригортається обличчям до мого плеча і зараз же, відірвавшись, похапцем, не дивлячись на мене, виходить.

— — — —

Рівне, чудне, дивно-притихле життя! Акуратно два рази на тиждень ходжу до Шапочки. Там до мене звикли, як до якогось далекого родича. Ходжу по всіх кімнатах, сам собі чай наливаю; навіть при мені сваряться.

Вечори довші. Дерева золотяться осіннім листям; шумлять вони попід віконням не м'ягко та густо, не по-літньому, а з холодним свистом і шипінням, як померзлі.

В їдальні горить лямпа під великим абажуром. Стьопа й Михалко лежать на канапі, високо задравши ноги, й учать «гречеський». Марія Пилипівна з метром на шиї, що гадючкою повився довкола її величезного стану, схвильовано та заклопотано ходить круг столу, її рот напівроззявлений; вона дихає часто, астматично. На столі розташована матерія з чудними рогами, з напів-округлими вирізами, що їх законів я ніяк не збагну. Тут же викрої, тарілочка з шпильками. Долі одним з викроїв грається кіт, Мурза, улюбленець Шапочки. Сама Шапочка сидить боком, держить у губах шпильку й, похмурившись, уважно стежить за маніпуляціями Марії Пилипівни.

— Якове Василевичу, як буде по-грецьки аорист од дієслова «передчувати»? — лукаво пускає шпильку Михалко. Він подібний до батька не тільки своїм горбатим носом та пухкими губами, але й удачею.

— Михасю, не чіпляйся! — невважно, машинально завважує Марія Пилипівна. Потім вона бере ножиці і з виразом людини, що покінчила з сумнівами, рішуче відрізує малесенький шматочок матерії.

— Ну, Якове Василевичу, як буде аорист?

— Не знаю, Михасю!

— А ви щонебудь знаєте? — слідкуючи за Марією Пилипівною, кидає Шапочка.

Дійсно, я страшенний неук у всьому. Найелєментарніщі фізичні явища я не можу пояснити; не пам'ятаю ніяких історичних дат; не знаю на-пам'ять майже ні одного вірша; якийнебудь біном Нютона для мене те саме, що для Мурзи рахунки кухарки Мотрі. Коли б мене примусили тримати іспити, я не попав би, мабуть, і в першу клясу. Це служить приводом сміху з мене для Стьопи й Михалка. Моє неуцтво підіймає їх, вони почувають себе в чомусь дужчими за мене. З Шапочкою вони не можуть цього почувати, бо вона все знає, про що вони не спитають її. Хиба що латинської та грецької мови не знає, але тільки через те, що тих мов у них «не проходили».

Я рідко пропускаю свої дні. Коли на другий день маю в суді справу, беру з собою папери і працюю в кімнаті Шапочки. Часом і вона тут сидить, читаючи з словарем по-еспанськи. Вона вчить еспанську мову. На віщо вона їй? Не відомо нікому. Хай би італійська, французька (які вона знає), це зрозуміло, — співачка! А для чого еспанська?

— Треба! — коротко відповідає Шапочка, коли питають її.

Вікна тепер зачинені. В зеленій тіні від абажуру енерґійно та впевнено дивиться зо стіни Бетговен. На чолі й на вилицях Шапочки, як цвіль на стовбурах дерев, зеленкувата тінь. А підборіддя й ніжна заокругленість щоки яскряво освітлені. Губи безгучно й серйозно ворушаться; вона про себе вимовляє еспанські слова.

Я не можу сказати, щоб ті справи, які я беру з собою в кімнату Шапочки, найкраще були проведені мною. Занадто мені тут спокійно, занадто тепло та затишно, і занадто часто я дивлюсь на миле, прекрасне обличчя.

Иноді Шапочка нагло повернеться до мене і з суворим дивуванням питає:

— Слухайте! А вас тут уже, здається, трохи не в женихи наставили. Та ви й самі, мабуть, не від того? Хутко ви зовсім сюди переберетесь. Пантофель чому не принесете? А халат маєте?

Так, вона моя наречена, але наречена, яка сидить у тюрмі, в маленькій, біленькій, одиночній камері. Я не можу ні доторкнутись до неї, ні поговорити як-слід. Але я спокійний: вона має навкруги себе стіни, й ніхто не може її відняти в мене. Коли саме вона вийде на волю, я того не знаю, але я певний, що колись вийде і прийде до мене, соромлива, мило-сердита, стримано-ясна від любови та радости.

Семен Семенович рідко буває дома. Він на вечірніх заняттях, то в клубі, то грає в карти у приятелів. Коли ж дома, то багато й гарно співає в вітальні, сам собі акомпануючи, або читає для чогось каталоґи сільсько-господарських приладів з малюнками віялок, сіялок, плугів і т. п. Зо мною він поводиться зовсім, як із женихом, і часто перехоплює «до двацятого» більш-менш поважні суми. При цьому він підморгує вбік тої кімнати, де в той час Марія Пилипівна, й перебільшено чемно потискує руку, далеко відстобурчуючи зад. А цапине похітливе обличчя його хитро й задоволено посміхається.

Буває й так, що коли я приходжу, мене зустрічають невважно, похмуро. Діти в себе, в кімнаті, «зубрять». У Стьопи очі заплакані. Голова Марії Пилипівни

1 ... 46 47 48 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Кирпатого Мефістофеля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Записки Кирпатого Мефістофеля"