Читати книгу - "Фірман султана"

— Бею, накажи своїм людям припинити опір! За це матимеш життя! Ну!

— О правовірні! Аллах відступився від нас! — вигукнув бей хрипко. — Наказую скласти зброю! Здавайтеся! Здавайтеся!.. О горе нам, сини Магомета!

Спочатку найближчі до бея аскери покидали шаблі. Потім, коли бей повторив голосно свій наказ, здалися інші.

В мечеті настала тиша. Тільки чулося важке дихання багатьох стомлених людей та стогін поранених.

До Звенигори підійшов Сірко. Обняв козака.

— Спасибі, синку! Я все бачив!.. Гарну птаху спіймав! Молодець! — І ще раз притиснув до грудей.

…Опівдні важко навантажена гарматами, яничарками, порохом, полоненими козацька флотилія відчалила від Тавані. На місці фортеці лишилися купи каміння, трупи. В небо чорними стовпами здіймалися густі смердючі дими.

7

Підпливаючи до Січі, Звенигора міркував про те, як крізь турецькі й татарські заслони і роз'їзди пробратися до Чигирина. На серці було тривожно. Боявся, що вже не знайде Романа. Трауерніхт міг за цей час вивезти його або закатувати. Турки могли взяти місто і всіх полонених вирізати чи потягнути в неволю, як це вони зробили три роки тому в Кам'янці. А могли просто обложити місто так, що в нього і миша не прослизне.

Десятки думок роїлися в Арсеновій голові, десятки найрізноманітніших гадок виникало в нього. Та всі вони розвіялися в одну мить, коли флотилія причалила до січової пристані.

Не встиг Звенигора зійти на берег, як його покликали до кошового, — він прибув трохи раніше.

Сірко стояв в оточенні кількох старшин, що водили свої курені на Буг. Перед ним вклякнув на колінах молоденький яничарський ага. В очах аги — переляк і мольба.

— Арсене, потрібно докладно і точно розпитати цього хлопця, — сказав кошовий. — Він, здається, знає багато цікавого для нас… Гей, ага, — звернувся Сірко до турка, — ти вже знаєш, хто я, і переконався, що жартувати з тобою не входить у мої наміри. Скажеш правду — житимеш, збрешеш — годуватимеш раків у Дніпрі! Зрозумів?

Звенигора переклав.

— Зрозумів, паша.

Сірко усміхнувся, почувши, як його величає турок.

— А якщо зрозумів, тоді скажи: куди прямував твій загін з валкою поранених і хворих з-під Чигирина? Чому він ішов не на Аджидер, а звернув до Дніпра?

Турок метнув зляканий погляд на Сірка і старшин, ідо суворо дивилися на нього.

— Такий був наказ великого візира, паша, — пробелькотав він.

— Який наказ?

— Ми повинні були добратися до Дніпра і там чекати нашу флотилію…

— Ну?

— Вона привезе харчові припаси та порох для війська великого візира, паша. А ми мали. здавши поранених і хворих, забрати все те і везти під Чигирин.

— Раніш ви їздили до Аджидера або до Очакова.

— Так. Але туди вдвічі далі…

— Отже, Кара Мустафа відчуває нестачу в припасах, якщо так поспішає отримати їх?

— Відчуває, паша. Війська багато — припасів мало… Розраховували знайти на Україні, але торік Ібрагім-паша так сплюндрував край, що нам цього року нічого не лишилося.

— Сам поживився, як пес макогоном, і свого наступника підвів під дурного хату! — похмуро посміхнувся кошовий. — Скільки ж кораблів має прибути?

— Не знаю, паша… Але судячи з кількості наших возів, мусить бути багато.

— Ну що ж, буде знову робота… Турки пруться на Україну, як грішні душі до пекла.

— Але ж, батьку кошовий, мені вкрай треба в Чигирин! — вигукнув Звенигора.

— Знаю. Чув. Похвально, що так дбаєш про товариша. Але й тут ти не менше потрібний. А може, більше! Це був наказ, і Звенигора не став перечити.

— Відведіть агу! — розпорядився Сірко. — Здається, він сказав правду… Приготуйте все до нового походу: поповніть на чайках запаси ядер, пороху, сухарів, саламахи! Виступаємо на світанку!

8

— Друже, дивися — пливуть! — вигукнув Сікач, сидячи на товстому суку старезної гіллястої верби, що високо здіймалася над іншими деревами.

Товкач прижмурив проти сонця очі.

— Я щось не бачу… Ти часом не брешеш?

— Їй-богу, пливуть!.. Та куди ти дивишся?.. Ген — проти Краснякова випливають. Повертають, здається, в гирло Корабельної… Та скільки ж їх, матінко!

Тепер уже й Товкач побачив турецьку флотилію. На широкому, блискучому проти сонця плесі Дніпра виринали з-за повороту кораблі. Один, два, три… п'ять… десять… двадцять… п'ятдесят… Товкач збився з ліку.

— Це вони! Не гаймо часу! Біжімо мерщій до кошового! — вигукнув Сікач, швидко спускаючись униз.

Вислухавши дозорців, Сірко почепив на шаблю шапку і підняв угору. Це був умовний знак. У ту ж мить десятки чайок виринули з очеретів, з-за кущів верболозу і прудко помчали на перехват турецьких кораблів. Мов бистрокрилі птахи, летіли вони по спокійних водах річки Корабельної, зі всіх боків оточуючи ворожу флотилію.

— З богом, браття-молодці! — прогримів Сірків голос. — Бийте з гаківниць! Стріляйте з мушкетів! На приступ! На приступ! Приготуйте абордажні гаки!

Над рікою пролунали гарматні постріли. Запорозькі гаківниці, укріплені на носах човнів, ударили картеччю. Турки відповіли ядрами. Пороховий дим заклубочився над кораблями, над зеленими плавнями.

Дві підбиті чайки пішли на дно. Уцілілі запорожці борсалися в воді, скидали з себе одяг і, пирхаючи, завертали до берега.

Сірко стояв на своїй чайці, скидаючи поглядом усе гирло Корабельної, де зав'язався бій. Турецькі кораблі зупинилися, зламали стрій. На них заметушилися, закричали яничари, посилюючи гарматний вогонь.

— Метайте вогненні трубки! Приголомшіть песиголовців! — крикнув Сірко, бачачи, що й ще одна чайка, в яку влучило ядро, перевернулася й пішла на дно.

На кожній чайці було по дві начинені порохом трубки, виготовлені в січових майстернях. Це був чудесний винахід запорожців. З одного боку трубка наглухо заклепана, з другого — відкрита. Сюди насипався порох, вправлявся просякнутий селітрою гніт. Трубка вставлялася замість ядра в гаківницю. Невеличкий заряд пороху виштовхував трубку з цівки гармати, а також підпалював гніт. Від гноту загорався порох в самій трубці, мчав її до цілі, де вона з страшним громом і вогнем розривалася…

Почувши наказ кошового, Звенигора вставив трубку в жерло гармати, насипав у запал пороху і приклав смолоскип. Вогненна трубка прокреслила в сизому від порохового диму повітрі яскравий слід і вибухнула в снастях переднього ворожого корабля. Сніп вогню засліпив очі… Турки дико закричали і метнулися гасити пожежу.

Чайка ковзнула боком об борт корабля.

— Кидайте гаки! — крикнув Звенигора.

Вгору полетіли важкі залізні гаки з гострими лапами. Заколихалися міцні мотузяні драбини. Над бортом блиснули криві