Читати книгу - "Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць"

Мене нервувала кава, Череваня - хвiст, а Колобок виглядав непохитним. «Я ж нiчого, Колобок. Я ж нiчого не кажу. I не сказав би. Ти ж мене знаєш, чи нi, га, Колобок? То чого ж ти нiчого менi не сказав? Ти менi друг чи хто? Я б тобi сказав. Я б тобi обов'язково сказав. Саме тобi, скотиняко! Нi НАТО, нi Буддi. А тобi - стовiдсотково сказав би, тому що ти - мiй друг». Колобок замислився над моїми тезами. Я сам би замислився, якби був здатний мислити. Але я не мiг вполювати свої думки, вони мчали, як навiженi. Як це зухвале дiвчисько, що псує мої ранки. Гуп-гуп. «А я не сказав». «Чому?» «Саме тому, що ти - мiй друг. А ще тому… В мене є правило, старий, досить просте: не дiлитися проблемами з тими, кому вiд тих проблем буде боляче, хто може тiльки заплутати чи заплутатись у проблемi, хто з однiєї проблеми намножить купку проблемок. А ще з тими, кого - ти вибач, брате, - це не стосується. Зрозумiло? Може, ще кави?»

Я мовчав. «Спочатку я не мiг тобi сказати, тому що не знав, що воно є. Що я мав би тобi розповiсти? Я трахнув твою сестру, друже? Я трахнув твою сестру, їй сподобалося?» Кава хлюпнула через краєчок. «Воно миється. Я маю на увазi скатертину. Не смикайся, Боже ж мiй, Андрiю! Хiба я мiг подумати, що тебе буде так колотити? Не переймайся. Сiдай туди… Потiм я не схотiв тобi говорити, тому що виявилося, що нам удвох добре. Навiщо тобi про це знати, що нам - добре? Ти мав би вiдчувати, що я - щасливий, що Катерина теж щаслива. Але навiщо тобi знати, через що ми щасливi?» «Нiчого, якщо мене знудить у твiй новенький порцеляновий унiтаз?» «Iди собi. Шкiдливо пити стiльки кави натщесерце». Це вiн менi говорить? Менi, лiкарю? Та кого вiн з себе вдає?

«Ти зараз до неї зiбрався? Навiщо, Андрiю? Чого тобi до неї пхатися? До того ж вона на роботi, ти хочеш там влаштувати показовий виступ?» «Чого б це вона на роботi?» «Того б це, що сьогоднi - четверте». «I? Та хоч сьоме». «Не сьоме, а саме - четверте. А це означає, що в неї клiєнтам призначено на першу половину дня. В неї прийом. Якщо про мене та про неї не хочеш думати, подумай про тих, хто наважився сьогоднi лiкувати зуби. Як ти вважаєш, цi люди заслуговують на неврiвноваженого дантиста?» «Гуманiст хрiнiв». Менi було зле, i я злився. Передовсiм на себе. Тому що в мене не було пiдстав злитися на Колобка. Я усвiдомлював це. Але я дуже на нього злився. Навiть не знаю, через що бiльше. Через те, що вiн спав з Катериною, чи через те, що вiн приховував це вiд мене. «Менi здається, що ти вже почав дещо розумiти, старий». I за цей тон я його зараз ненавидiв. «Куди ти пiдеш?» «Шукати одну людину. Бувай». Менi закортiло знайти Марину. Зараз. Неодмiнно зараз її знайти.

Навiщо менi була потрiбна Марина? Тому що вона - пряма. Яка ж пряма ти, Маринко. Я нiколи до тебе не бачив таких прямих жiнок, таких вiдвертих, таких вiдчайдушних. I як ти, така пряма, брешеш чоловiковi, маєш коханця, займаєшся коханням iз незнайомим чоловiком, з яким тебе звiв форум та гра в карти? Втiм, може, ти й не брешеш чоловiковi? Може, вiн про все знає, пiдбадьорює тебе навiть, дає поради, бо в нього теж є коханець, це вже я запам'ятав, бо таке не часто зустрiн… Як усе це можна поєднувати? Пряма, чесна Марина, в тебе має бути пряме та чесне життя! Неодмiнно має бути. Близько трьох кiлометрiв я впевнено крокував. Потiм зрозумiв, що впевнено крокую кудись. Я не знав, куди менi крокувати, де вона живе. Марина має жити бiля моря. Де вона працює - так само. В лiкарнi. В цьому мiстi шалена кiлькiсть лiкарень, я добре це знаю. Що зi мною? Я постiйно вiдшукую жiнок по лiкарнях. Лiкарiв, хворих, хворих, лiкарiв… Я зайшов у якусь забiгайлiвку. «Кави?» Самовпевнено спитав офiцiант, i мене ледь не знудило вiд самовпевненої офiцiантової кави. «Нi». Ковтнув повiтря. «Зелений чай i щось до чаю». «Канапку чи щось здобне?» «Здобне. Здобну шелихвiстку. Чи є у вас таке?» «Шали-що? Втiм, не хвилюйтеся, щось таке зробимо».

«Марат?» «Якщо ти не переконаний, що набираєш мiй номер, краще його не набирай! Привiт». Маратовi жарти. «Слухай, я…» «А чого ти не спиш? У тебе ж немає важких чи?…» Я знаю, що саме зараз вiн подивився на мою стендову фотокартку: до неї вiн дротиками крiпить папiрцi, на яких зазначає важких. Уся стiна напроти його столу залiплена фотокартками хiрургiв. Зараз вiн бачить мою голу, горду пику, не прикрашену кольоровими папiрцями. В мене немає важких. «У тебе немає важких!» Радiсно констатує Марат. «Слухай, я не через важких тебе турбую. Я на форумi…» «Трахав якусь бабу? Вона хоч нiчого?» «Нi. Нiкого я не трахав. Якщо ти не маєш на увазi зґвалтування кiлька сотень лiкарiв моєю доповiддю». «Но-но! Треба пишатися своїми доповiдями! Що там у тебе?» «Та нiчого такого. Просто я зустрiв твого…»

I кого я зустрiв? Блiн, чому я нiкого не запам'ятовую, дiрка в головi. «Мого кого?» Михась, Сашко? На чому цi козли спецiалiзуються? Думай, думай, Андрiю!!! «Андрiю, слухай, на вiдмiну вiд тебе, я, до речi, працюю. А може, я тобi снюсь? Ти менi точно не снишся, бо я не можу зараз спати. Я на роботi. От зараз пiду на «лiтучку». Мiг би не пiти, але я сам її скликав, отака байда, старий. То що в тебе?» «Та так. Нiчого. Йди, бо пролетиш зi своєю "лiтучкою"«. «Зовсiм нiчого? Зовсiм-зовсiм? Добре, о'кей. Менi здається, що в тебе щось не те з нервами, Андрiю. Але про це ми поговоримо згодом». «Слухайте, може, вам коньяку? Щось iз вами не те». Менi мариться, чи вiн менi пiдморгує? Офiцiанте? Може, вiн - коханець чоловiка Марини? А може, це вiн