Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"

командування подавали: «нами зайнято м. М'ясківку і Томашпіль. У тридцяти верстах на південний схід від Летичева ідуть уперті бої з невеликими силами ворога». Було видно, що російеько-польський фронт досить близько від нас. Після нашого переходу через Буг почалося стихійне приєднання Української Галицької Армії до нас. Галичани зірвали би з росіянами, а ми не знали, як ставляться до нас поляки. Надії на велику прихильність поляків у нас не могло бути. Правда, ми вже мали відомості, що десь не то в районі Могилева, не то біля Кам'янця була якась наша частина, котрою командував Ол. Удовиченко. Але ми не знали про його стосунки з поляками. Від І. Мазепи обіцяних відомостей не одержали.

Отож ми вирішили продовжувати справу самотужки. До Бершаді послали уповноважених з наказом відшукати представників таємної Начальної Команди Української Галицької Армії[26], одержати від неї інформацію про стан за кордоном і, якщо можна, домовитися про подальшу політичну тактику. Завдання наших посланців не було легким. До кого звернутися? Не до комісарів же, поставлених росіянами, чи командирів, котрих теж намагалися росіяни вибрати із «найпевніших». Якби посланці спробували пройти в Бершадь легально, то, безперечно, довелося б їм мати переговори в Че-Ка. Поки вони добиралися під виглядом жебраків до Бершаді, мимо волі старших командуючих, між нашими і галицькими частинами розпочалися «бойові події», Росіяни наполягли, шоб з Бершадської залоги вислано відділ із усіх родів зброї до с. Устя для забезпечення моста біля Гайворона. Такий відділ послано під командою поручника Мацькова. Від нашої армії в иьому районі провадив розвідку кінний полк Чорних Запорожців. Довідавшись, що в с. Усті перебуває відділ «червоних» галичан, командуючий «чорними» полковник Дяченко не витримав і з власної ініціативи зробив наскок на с. Устя, захопив цілу батарею і частину залоги; решта розбіглася хто куди. Усе обійшлося без стрілу. Після такої «перемоги» батарея і «полонені» були припроваджені до армії. Хто хотів з «полонених» повернувся до Бершаді, а решта залишилася працювати у нас біля батареї. Ініціатива п. Дяченкя пошкодила праці і наших уповноважених, бо росіяни збільшили увагу, Минав час. Ми ніяк не могли довго стояти на одному місці. Треба було бити вороги, якшо не хотіли самі бути битими. Ми знову хиталися. Що робити? Переходити р. Буг, вішати на шибеницях росйських комісарів і приєднувати Українську Галицьку Армію чи ні? А коли приєднаємо, то що ми будемо з нею робити? Відсутність інформації з-поза кордону важко відбивалася на цілій справі. При більшій енергії ворог міг вирвати від нас ініціативу, і тоді було би кепсько. Армія була втомлена. У декого з командного складу нерви почали псуватися.

Боролися дві думки: одна — переходити Буг і форсованими маршами підійти до фронтів з метою прорватися до поляків, котрі нібито не повинні ставитися вороже до нас; друга — до зв'язку з таємною Начальною Командою Української Галицької Армії і до одержання певних відомостей про стан за кордоном не переходити р. Бугу і розпочати більш активні операції проти росіян.

Перша думка мала за собою те, що армія за кілька днів могла би вже відпочити, не маючи загрози з боку росіян. Проти себе вона мала можливість обеззброєння поляками й інтернування, тобто фактичну втрату того, що цілу зиму ми так берегли, і безперечну ліквідацію Української Галицької Армії. Друга думка мала за собою можливість виграти час і більш активними операціями дати знаті за кордон про район нашого перебування; до того ж чекали прибуття І. Мазепи; зрозуміло, що при другому рішенні залиш» усі позитивні впливи нашого перебування на окупованих росіянами теренах; проти загрози від росіян у нас була зброя. Проти другої думки був беззаперечний ризик бути розбитими; втрата рдо амуніції (залишалось десять-п'ятнадцять набоїв на рушницю і двадцять-тридцять на гармату); інтенсивні операції ооов'язково мусили викликати відповідну контракцію з боку ворога. Коротко, перше рішення: мінімум ризику і надія на відпочинок; друге — значний ризик, але остаточне рішення буде прийняте при більш ясній ситуації; більш активні операції підносили авторитет нашої армії не тільки між населенням, Українською Галицькою Армією, а також і серед поляків, котрі мусили відчути вплив нашої праці на фронт.

За першою думкою стояли полковник Никонів (т. в. о. комдива Волинської, бо Загроцький хворував на тиф), полковник Стефанів (командир Третього кінного полку[27]) і полковник Долуд (т.в.о. начальника штабу армії). Другу думку боронили я і Гулий (командуючий запорожцями). Омелянович- Павленко ховався зі своєю думкою. Я мотивував свою думку ще й тим, що перебування в запіллі ворога мусить бути позитивним чинником для нашої дипломатії, котра не повинна би не використати такого факту (за кордоном ніхто не знав дійсної кількості армії).

Тим часом повернулися наші посланці з Бершаді. Нічого конкретного вони не привезли, бо не знайшли, з ким офіційно поговорити; привезли вони тільки власне переконання, що без великого можемо «забрати в полон» усю Українську Галицьку Армію, бо там всі за нами, опріч російських комісарів..

Так проминуло кілька днів. Видано два накази армії про перехід через р. Буг (чч. 52 і 53, с. Улянівка), однак обидва накази намінені.

Одержані нові відомості про рух Чотирнадцятої Російської Армії з півдня на польський фронт ше більше переконували мене, що час до прориву на захід ше не прийшов. Такий прорив, на мою думку, мусив бути зроблений у момент найкритичніших боїв між росіянами і поляками. Тоді була би змога для нас використати важке становище їх обох. Я в категоричній формі заявив, що йти на захід зараз є річчю недопустимою. Мене підтримав енергійно Гулий. Нарешті до нас прилучився і Омелянович-Павленко. Для решти нічого не залишалося, як погодитися на подальшу боротьбу в запіллі.

Починаються наші демонстрації. Майже одночасно різними дивізіями армія захоплює Гайсин, Умань та Ольвіополь і залізничний вузол Христинівка. З повітів Гайсинського, Липовецького, Уманського, Звенигородського, Ольвіопольського зникає окупаційна влада або гине від козацької руки. Доходить до заворушень у Вінниці та інших містах Правобережжя. Цього разу знову використовуються міста для друку відозв.

І. Мазепа, що, властиво, один з членів уряду підтримував зв'язок з армією, дійсно почув, де ми, йому довелося більше місяця блукати по наших слідах, здоганяючи армію, бо армія, не чекаючи контракції ворога, зникла в степах Херсонщини.

До цього часу червоні росіяни провадили агітацію проти «про- фесіональной партізанщіни» та «бандітізма», не називаючи імен керівників. Тепер вони не мали рації того робити, бо населення цілої України через свої організації було добре поінформоване, хто і для чого провадить оту «партізанщіну», що сіллю