Читати книгу - "В країні дрімучих трав"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дві гілки я зрубав, чотири лишилося зрубати — і мішок буде в мене.
Я міцно стискав у руці серп. Звичайно, щоденник я візьму. Гілки, які зрубаю, віднесу на берег і почну перевіряти, досліджувати цілющі властивості дивної рослини. І, хто знає, можливо, хвора, стражденна людина дістане нові ліки небувалої сили.
Я притулився до підводної криці берега. Треба перепочити. Крізь напівсутінь води я бачу дерево і навіть розпізнаю обриси мішка із щоденником.
Мов німий і грізний вартовий, стоїть тут це дерево. Щоб охороняти вхід до затону, щоб не підпускати нікого до мішка і покарати того, хто торкнеться щоденника відкриттів, зроблених у Країні Дрімучих Трав.
І згадав давню-предавню казку: чудовисько стереже скарб, який може дати людині щастя. І це чудовисько ставить на шляху людини страшні перешкоди, накликає на неї біду за бідою. Та людина долає перешкоди. Вона йде вперед, убиває чудовисько й забирає неоціненний скарб.
Дивлячись крізь підводну напівтемряву на дерево, я налаштувався був зачепити своєю палицею мішок із щоденником і швидко витягти його. Ступив крок. І одразу ж відскочив. Гілки дерева сильно і різко захиталися. Чому? Поруч пропливли мальки. І тут я побачив: дерево стало коротше й товще. І відразу ж — я це ясно бачив — гілки його вдарили табунець, що пропливав повз нього.
Здобич — кілька мальків — було схоплено у мене на очах. Прозорий стовбур дерева потемнів. Очевидно, стовбур порожнистий, і тепер в ньому перетравлюється їжа.
Годі! Годі дивитися й дивуватися. Час діяти… Я простягнув палицю, вдало зачепив мішок і щосили потягнув його до себе. Схопив у руки. Як закалатало серце, коли почав розкривати мішок.
О, тяжка мить! Мішок порожній! Не може бути! Де ж щоденник? Коли і де він випав з мішка? Чи не викинув я його за деревом, коли зачепив мішок з гачком? Треба обшукати дно затону. Із серпом у руці я кинувся до дерева, щоб відрубати останні чотири гілки. Зупинився… на дереві погойдувалося… вісім гілок! Що це? Замість двох зрубаних виросло чотири гілки.
Гідра?!
Аркуш 37
Щоденник зник. За порожнім мішком — коконом гусениці — ганявся я стільки днів! Смішно! Тяжко!
Отже, все скінчено. Відкриття, які я зробив протягом довгих років у Країні Дрімучих Трав, таємниці, загадки, розгадки життя цієї країни, роздуми про дивні інстинкти, закони, звичаї комах, технічні винаходи, підказані господарями цієї країни, — все, що з величезними труднощами я записував до щоденника, щоб передати людям, — все це пропало.
Яка гірка мить! І гіркота моя зростає, збільшується, заповнює душу ще й тому, що я в ці хвилини ясно розумію: не у Великій Повільній річці, а в мілкій калюжі загинув мій скарб.
Я заходився був збирати пилок: треба було зробити запаси, але все мені з рук падає. Одяг мій зовсім зносився, і я вирушив на пошуки — може, знайду підхожий кокон гусениці. Несподівано для себе я знов опинився на березі річки, де під хвилями залишився мій щоденник, де я прийняв гідру за дерево.
Клітини гідри, певно, мають у собі незвичайне активне начало: я сам бачив, як у гідри відновлювалися втрачені щупальця. Подібно до того, як у міфічної лернейської гідри: на місці збитої Гераклом однієї голови виростало дві нові. Але Геракл припікав палаючими стовбурами дерев шиї гідри, з яких збивав своєю палицею голови, і знищив гідру — чудовисько з тілом змії і дев’ятьма головами дракона.
Як багато зірвано покривал з різних таємниць, розгадано загадок природи! Але серед тих, які ще треба розгадати, залишається таємниця швидкого відновлення органів прісноводної гідри.
Відомо, що прісноводна гідра — істота з порожнистим циліндричним тілом-мішком. Змієподібні щупальця гідри скорочуються і витягуються. П’ятою своєю тварина присмоктується до грунту або каміння.
Жалкі органи гідри боляче жалять, паралізують здобич (від опіків у мене й досі болять руки). Здобич, яку гідра захоплює і перетравлює, просвічується якийсь час крізь стінки її тіла. Перетравила! І знову стала нерухомим “деревом” з зеленого прозорого скла. Але чому колір гідри ясно-зелений? Мабуть, в її організмі з зоохлорели — одноклітинні водорості, які живляться вуглекислотою і аміаком, що їх виділяє гідра, і в такий спосіб вода навколо гідри очищається.
Той шматочок тіла гідри, що дуже тхнув тухлим яйцем, частину якого я проковтнув, а іншу приклав до рани, мав дивовижну цілющу силу. Чому? Очевидно, в організмі гідри щось допомагає відновленню й розмноженню нових клітин замість відмерлих. І оце “щось” стало моїми ліками.
Що робити далі? Мені здалося, що і вечір тихо замислився, спустившись на землю. Трави-дерева біля берега Великої Повільної річки перестали шелестіти. Я дивився на сонце і не хотів, щоб воно заходило. Адже в дитинстві було зовсім інакше: подивишся на захід сонця і з нетерпінням чекаєш, щоб воно швидше зайшло і негайно-таки зійшло. Тоді хотілося, щоб у природі все швидше змінювалося.
Час спати. Там, у воді, уткнулися в пісок мальки — заснули. І джмелі в своїх земляних гніздах заснули. І, мабуть, сама кришталева гідра заснула. Ослабли і скоротились її щупальця.
Ось і моя печера. Ах, чому з такими труднощами засинає думка людини?!
Аркуш 38
З кожним днем мені дедалі важче було вставати вранці. Щоденник загублений. Я почував себе стомленим і старим. Дивився на річку і думав: усе, все забрала вода. Сили мої танули. Я слухав, як шумлять трави, і не вірив собі: невже це я так весело й зухвало
пройшов через джунглі, приніс із собою нелегкий вантаж, вирушив у сміливе плавання?
У мене було кілька плетених гамаків, їх я відібрав у павука. Адже павуки тчуть вітрила, сітки, мішки, трубки, дзвони, гамаки…
У теплі ночі я найчастіше спав не в печері, а в гамаку, який підвішував під великим листям. Якось уранці прокинувся, коли сонце тільки сходило. Розплющив очі — і побачив перед собою обличчя дуже дивної людини. Мені воно видалося дещо знайомим. Я трохи підвівся і почав уважно вдивлятися в це обличчя. І воно теж почало наближатися до мене. “Який гіркий, жалісний вираз у нього! — подумав я. — Що з ним сталося, де я його бачив?” Повернув голову. При світлі ранкового сонця з-за рідких гілок і стовбурів, які оточували мене, глянуло багато людей, але в усіх у них були такі самі обличчя, як і в мого незнайомця. І кожне обличчя чомусь ширшало, розпливалось. І тут я не міг не засміятися: все це — відображення мого обличчя в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В країні дрімучих трав», після закриття браузера.