Читати книгу - "Рута"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дай сюди! — Семен підійшов і забрав коктейль, потім рукою в рукавиці вміло збив полум’я і розмотав ганчірку.
Прибулі натомість пройшли через барикаду і швидким кроком рушили в бік Майдану, де й далі точився спротив. А з боку вулиці Хмельницького вже наближалася наступна група чоловіків — три-чотири десятки, рівно стільки, скільки влазить в автобус.
— Хлопці! Це наші приїхали! — на повні груди закричав студент, який розповідав про мирний наступ, і тільки зараз усі відчули, що найгірше позаду. Що це тільки початок великої підмоги, яка суне до Києва з усіх сторін — Галичини, Волині, Поділля, Слобожанщини, з козацької Наддніпрянщини, Таврії та Бессарабії, — звідусіль, де вчора ввечері довідалися про штурм.
— Ну, тепер ми їм дамо! — видихнув студент.
Андрій спостерігав за цією картиною мовчки, несила зрушити з місця від емоцій, що захопили його. І, мабуть, ще довго стояв би, супроводжуючи очима нові й нові групи підкріплення, що стікалися з вулиць та провулків, але раптом у кишені його заспівав телефонний звук виклику.
Цей звук одразу привів до тями, він видобув апарат, на екрані світився номер доньки.
— Рута! — сказав Андрій сам собі, немовби переконуючи у чомусь, а потім натиснув на кнопку і обережно підніс трубку до вуха.
— Альо! — одразу забринів дзвінкий доньчин голос. — Батьку! Це я! Ти живий?
Андрій ще раз подивився на екран, ніби не довіряючи власному слуху.
— Рутонько! Доцю! Ти жива?
— Все добре! — запевнила дочка. — Просто в мене телефон розрядився.
Просто телефон розрядився! І справді просто, враховуючи, яку ніч довелося пережити.
— Боже мій! — зітхнув Андрій. — Ти де?
— У подруги. В КМДА.
— І я тут. На барикаді біля ЦУМу.
— Ой! — зраділа вона. — То я вже біжу до тебе!
Андрій натиснув відбій, і фотографія доньки зникла з розбитого екрану.
— Ну слава Богу! — сказав він.
— Хлопці, ви звідки? — запитував Семен у наступної групи підкріплення, яка проходила поруч.
— Тернопілля, — озвався той, що йшов попереду.
— Молодці, що протрималися. Зараз легше буде, — додав другий.
— Наших іще багато їде, — запевнив третій.
Семен усміхнувся якось розгублено, й Андрій вкотре здивувався — невже він і так може?
— А я вже думав, нам кінець. Слово честі, — зізнався Семен.
— Це їм кінець, — пообіцяв третій.
Хлопці в мотоциклетних шоломах та будівельних касках із кийками та битками в руках ішли в бік Майдану, а десяток захисників тилової барикади супроводжували їх поглядами, не в змозі повірити у реальність того, що відбувається. Того, що після вогню, крові та безнадії цієї ночі настає ранок і з ним повертається надія.
— Таточку! — пролунав раптом дзвінкий голос.
Андрій обернувся, і в обійми йому кинулася дочка. Рута! Жива! Легко, неначе пір’їнку, він підняв її над землею і міцно притиснув до грудей.
— Чому не подзвонила? Я тут...
— Та я ж кажу, телефон, — відповіла вона з дитячою безпосередністю.
— А попросити в когось не могла?
Дочка розвела руками:
— Могла, але я ж твого номера не знаю. У мене все в пам’яті.
— В пам’яті, — перекривив її Андрій і ще раз міцно обійняв.
— Тату, не бурчи, ти ж і сам мого номера не знаєш.
— Як це, не знаю? — обурився він. — Тридцять вісім.
— Ну! — в її очах стрибали бісики.
— Тридцять вісім. Нуль... Та ну тебе!
Вона засміялася. Він видобув з кишені телефон і уважно подивився на розбитий екран.
— Слухай, — голос став несподівано серйозним. — А ти можеш свій телефон вимкнути?
— Що? — здивувалася дочка.
— Вимкнути телефон можеш?
— Навіщо?
Щиро кажучи, Андрій і сам собі не зміг би відповісти на це питання. Але він відчував, що мусить це зробити.
— Мені подзвонити треба. Негайно.
Рута покрутила головою:
— Не розумію. До чого тут мій телефон?
— Потім поясню, — нетерпіння уже чулося в його голосі. — Телефон вимкни, будь ласка.
Дочка трохи ображено смикнула губами, але слухняно витягла телефон і натиснула на кнопку.
Дочекавшись, поки її екран погасне, Андрій ступив два кроки вбік і знайшов на своєму розбитому апараті номер доньки.
Зависла пауза. Потім через простір і час пролунав довгий низький гудок. За ним іще один. І ще. Андрій нетерпляче затрусив головою. Але гудки йшли один за одним, і більше ніхто не відгукувався з того боку.
— Руто! — Андрій почав умовляти свій телефон, немовби той міг щось вдіяти. — Руто! Візьми трубку! — він спочатку говорив це тихо, практично пошепки, але з кожним наступним гудком голос його ставав гучнішим, поки перетворився на крик. — Руто! Ну! Візьми ж трубку! Візьми! Руто! Рутонько!
Десь у закапелку під сходами Вільнюського телецентру дзвонив дивний чорний телефон без диска, телефон, з якого неможливо було нікуди подзвонити, залишений у спадок радянською ВОХРою. Крім нього ніщо не порушувало тиші у коридорах телецентру, з усіх боків оточеного радянськими десантниками.
Андрій уже практично волав у трубку, намагаючись докричатися у дев’яносто перший, щоб змінити те, чого змінити не можна, коли раптом за спиною почув жіночий голос.
— Андрій?
Він обернувся. Перед ним стояла жінка за сорок зі знайомим і водночас незнайомим обличчям. Але головне — у шапці! На її голові була яскрава жовто-зелено-червона шапка, та сама, що стільки років снилася йому у снах.
— Рута? Ти? — він не міг повірити власним очам.
Жінка кивнула самими кінчиками вій. Андрій несміливо простягнув руку і торкнувся спочатку яскравої шапки, а потім і волосся Рути. Його Рути.
— Рута!.. Як ти мене знайшла?
Вона усміхнулася:
— Ну ти ж сам мені сказав, де будеш зранку дев’ятнадцятого лютого дві тисячі чотирнадцятого року.
Андрієві пальці продовжували вивчати її обличчя, торкалися щоки, вилиць, шиї.
— Ти шукала? — запитав він.
— Всю ніч.
— І я шукав.
Дочка, яка стояла поруч, здивовано переводила погляд з тата на незнайому жінку, яку він чомусь звав її, Рутиним іменем, а потім знову на батька. Ні, таким вона його ніколи не бачила.
— Тату, що з тобою? — врешті запитала дівчина.
Андрій обернувся, немовби заскочений зненацька, потім розгублено усміхнувся:
— Руто!.. Руто! Це — Рута.
— Рута? — перепитала дочка.
— Рута? — повторила
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рута», після закриття браузера.