Читати книгу - "Рута"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Рута" автора Санфіров. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48
Перейти на сторінку:
на барикаду, потім із захисників на львів’ян.

— Дай сюди! — Семен підійшов і забрав коктейль, потім рукою в рукавиці вміло збив полум’я і розмотав ганчірку.

Прибулі натомість пройшли через барикаду і швидким кроком рушили в бік Майдану, де й далі точився спротив. А з боку вулиці Хмельницького вже наближалася наступна група чоловіків — три-чотири десятки, рівно стільки, скільки влазить в автобус.

— Хлопці! Це наші приїхали! — на повні груди закричав студент, який розповідав про мирний наступ, і тільки зараз усі відчули, що найгірше позаду. Що це тільки початок великої підмоги, яка суне до Києва з усіх сторін — Галичини, Волині, Поділля, Слобожанщини, з козацької Наддніпрянщини, Таврії та Бессарабії, — звідусіль, де вчора ввечері довідалися про штурм.

— Ну, тепер ми їм дамо! — видихнув студент.

Андрій спостерігав за цією картиною мовчки, несила зрушити з місця від емоцій, що захопили його. І, мабуть, ще довго стояв би, супроводжуючи очима нові й нові групи підкріплення, що стікалися з вулиць та провулків, але раптом у кишені його заспівав телефонний звук виклику.

Цей звук одразу привів до тями, він видобув апарат, на екрані світився номер доньки.

— Рута! — сказав Андрій сам собі, немовби переконуючи у чомусь, а потім натиснув на кнопку і обережно підніс трубку до вуха.

— Альо! — одразу забринів дзвінкий доньчин голос. — Батьку! Це я! Ти живий?

Андрій ще раз подивився на екран, ніби не довіряючи власному слуху.

— Рутонько! Доцю! Ти жива?

— Все добре! — запевнила дочка. — Просто в мене телефон розрядився.

Просто телефон розрядився! І справді просто, враховуючи, яку ніч довелося пережити.

— Боже мій! — зітхнув Андрій. — Ти де?

— У подруги. В КМДА.

— І я тут. На барикаді біля ЦУМу.

— Ой! — зраділа вона. — То я вже біжу до тебе!

Андрій натиснув відбій, і фотографія доньки зникла з розбитого екрану.

— Ну слава Богу! — сказав він.

— Хлопці, ви звідки? — запитував Семен у наступної групи підкріплення, яка проходила поруч.

— Тернопілля, — озвався той, що йшов попереду.

— Молодці, що протрималися. Зараз легше буде, — додав другий.

— Наших іще багато їде, — запевнив третій.

Семен усміхнувся якось розгублено, й Андрій вкотре здивувався — невже він і так може?

— А я вже думав, нам кінець. Слово честі, — зізнався Семен.

— Це їм кінець, — пообіцяв третій.

Хлопці в мотоциклетних шоломах та будівельних касках із кийками та битками в руках ішли в бік Майдану, а десяток захисників тилової барикади супроводжували їх поглядами, не в змозі повірити у реальність того, що відбувається. Того, що після вогню, крові та безнадії цієї ночі настає ранок і з ним повертається надія.

— Таточку! — пролунав раптом дзвінкий голос.

Андрій обернувся, і в обійми йому кинулася дочка. Рута! Жива! Легко, неначе пір’їнку, він підняв її над землею і міцно притиснув до грудей.

— Чому не подзвонила? Я тут...

— Та я ж кажу, телефон, — відповіла вона з дитячою безпосередністю.

— А попросити в когось не могла?

Дочка розвела руками:

— Могла, але я ж твого номера не знаю. У мене все в пам’яті.

— В пам’яті, — перекривив її Андрій і ще раз міцно обійняв.

— Тату, не бурчи, ти ж і сам мого номера не знаєш.

— Як це, не знаю? — обурився він. — Тридцять вісім.

— Ну! — в її очах стрибали бісики.

— Тридцять вісім. Нуль... Та ну тебе!

Вона засміялася. Він видобув з кишені телефон і уважно подивився на розбитий екран.

— Слухай, — голос став несподівано серйозним. — А ти можеш свій телефон вимкнути?

— Що? — здивувалася дочка.

— Вимкнути телефон можеш?

— Навіщо?

Щиро кажучи, Андрій і сам собі не зміг би відповісти на це питання. Але він відчував, що мусить це зробити.

— Мені подзвонити треба. Негайно.

Рута покрутила головою:

— Не розумію. До чого тут мій телефон?

— Потім поясню, — нетерпіння уже чулося в його голосі. — Телефон вимкни, будь ласка.

Дочка трохи ображено смикнула губами, але слухняно витягла телефон і натиснула на кнопку.

Дочекавшись, поки її екран погасне, Андрій ступив два кроки вбік і знайшов на своєму розбитому апараті номер доньки.

Зависла пауза. Потім через простір і час пролунав довгий низький гудок. За ним іще один. І ще. Андрій нетерпляче затрусив головою. Але гудки йшли один за одним, і більше ніхто не відгукувався з того боку.

— Руто! — Андрій почав умовляти свій телефон, немовби той міг щось вдіяти. — Руто! Візьми трубку! — він спочатку говорив це тихо, практично пошепки, але з кожним наступним гудком голос його ставав гучнішим, поки перетворився на крик. — Руто! Ну! Візьми ж трубку! Візьми! Руто! Рутонько!

Десь у закапелку під сходами Вільнюського телецентру дзвонив дивний чорний телефон без диска, телефон, з якого неможливо було нікуди подзвонити, залишений у спадок радянською ВОХРою. Крім нього ніщо не порушувало тиші у коридорах телецентру, з усіх боків оточеного радянськими десантниками.

Андрій уже практично волав у трубку, намагаючись докричатися у дев’яносто перший, щоб змінити те, чого змінити не можна, коли раптом за спиною почув жіночий голос.

— Андрій?

Він обернувся. Перед ним стояла жінка за сорок зі знайомим і водночас незнайомим обличчям. Але головне — у шапці! На її голові була яскрава жовто-зелено-червона шапка, та сама, що стільки років снилася йому у снах.

— Рута? Ти? — він не міг повірити власним очам.

Жінка кивнула самими кінчиками вій. Андрій несміливо простягнув руку і торкнувся спочатку яскравої шапки, а потім і волосся Рути. Його Рути.

— Рута!.. Як ти мене знайшла?

Вона усміхнулася:

— Ну ти ж сам мені сказав, де будеш зранку дев’ятнадцятого лютого дві тисячі чотирнадцятого року.

Андрієві пальці продовжували вивчати її обличчя, торкалися щоки, вилиць, шиї.

— Ти шукала? — запитав він.

— Всю ніч.

— І я шукав.

Дочка, яка стояла поруч, здивовано переводила погляд з тата на незнайому жінку, яку він чомусь звав її, Рутиним іменем, а потім знову на батька. Ні, таким вона його ніколи не бачила.

— Тату, що з тобою? — врешті запитала дівчина.

Андрій обернувся, немовби заскочений зненацька, потім розгублено усміхнувся:

— Руто!.. Руто! Це — Рута.

— Рута? — перепитала дочка.

— Рута? — повторила

1 ... 47 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рута», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рута"