Читати книгу - "Поза часом"

Коли я поклав йому на плече руку, то згадав, що й Циклонові того вечора в порту, і Циклонові я теж поклав руку на плече.

— Як хочеш, — відповів я. — Ми з тобою цього не збагнемо, хтозна, а може, й збагнемо, але не повіримо. Я знаю лише, що це не Джарделло вбив Циклона, Джарделло може спати спокійно, бо це був не він, Алесіо.

Той, звісно, нічого не зрозумів, як і ти, судячи з твого лиця.

— Таке трапляється, — озвався Алесіо. — Авжеж, провини

Джарделло тут немає, ти міг цього й не казати.

— Знаю, але ти розповів мені те, що бачив, і я повинен тобі віддячити. Я віддячу тобі тим, що теж скажу дещо, перш ніж піти. Хоч як нам шкода Циклона, однак, мабуть, існує інший, якого мені вдвічі більше шкода, але навіщо говорити далі — ні Алесіо тоді нічого не второпав, ні ти зараз. А я, хтозна, що я сам зрозумів; я розповідаю тобі це просто так, сказати правду, я й сам не знаю, навіщо це тобі розповідаю, мабуть, тому, що вже старий і надто балакучий.

Щоб визначитися, Лосано вдається до таких-от витівок, як оця: мо’ та на кару щура канатом — ще один банальний і причепливий паліндром, він завжди був фанатом цих забав, сприймав усе не таким, яким воно було, а на кшталт дзеркала, що бреше й водночас каже правду — каже правду, бо йому, Лосано, показує його праве вухо, але водночас бреше, бо Лаура чи хтось іще, хто дивиться на нього, бачить його праве вухо як ліве, хоча одразу погоджується, що це таки праве вухо; просто інші бачать його зліва — дзеркало тут не зарадить, воно нездатне внести подумки цей коректив, а тому воно каже Лосано правду й бреше водночас, через те він здавна привчився думати, мовби стоячи перед дзеркалом; тож якщо мо’ та на кару щура канатом нічого йому не дає, то варто замислитися над варіантами, і Лосано, втупившись у долівку, дозволяє словам пограти, а сам чатує на них, як мисливці з Калагасти чатують на гігантських щурів, аби упіймати їх живцем.

Це може тривати годинами, але зараз питання про щурів постало цілком конкретно і він не має часу, щоб заглибитися в можливі варіанти. Його не дивує ця майже свідома аномалія, часом він стенає плечима, наче хоче скинути з себе щось таке, чого не в змозі пояснити; з Лаурою він звик говорити про щурів як про щось цілком природне, та воно й справді так, хіба не природно полювати на гігантських щурів у Калагасті, разом із мулатом Іллою та Ярарою. Ввечері їм знову доведеться податися до північних пагорбів, бо невдовзі знову вантажитимуть щурів на пароплав і треба максимально скористатися з нагоди, в Калагасті це знають і влаштовують облави в чагарниках, хоча й не наближаються до пагорбів, і щури, звісно, теж про це знають, і щораз важче віднаходити їх і ловити живцем.

Відтак Лосано не дивує, що люди в Калагасті живуть тепер майже винятково полюванням на гігантських щурів; він саме готує кілька ласо з тонкої шкіри, коли в його голові виникає цей паліндром — мо’ та на кару щура канатом, і він заклякає з ласо в руці й дивиться на Лауру, котра куховарить, мугикаючи якусь пісню, і думає про те, що паліндром бреше й водночас каже правду, як і кожне дзеркало, авжеж, мо’ та на кару щура канатом, бо треба таки зв’язати щура — це єдиний спосіб тримати його живим, поки не запроториш його (їх) у клітку й не віддаси Порсені, а той розставляє клітки у вантажівці, яка вирушає по четвергах на узбережжя, де чекає пароплав. А проте це й брехня, бо досі нікому не вдавалося зв’язати гігантського щура, хіба що образно висловлюючись — вхопити за шию рогачем і накинути ласо, а тоді заштовхати в клітку, тримаючи руки подалі від кровожерної пащі й лапищ, що розтинають повітря гострими, наче скло, пазурами. Ніхто ніколи не зв’яже щура, принаймні після того, як на небо востаннє виткнулася повня, коли Ілла, Ярара й інші відчули, що щури змінюють тактику, стають іще більш небезпечними, зачаївшись у схованках, чого раніше не робили, а відтак полювати на них буде дедалі важче, тим паче, що тепер щури їх знають і навіть кидають їм виклик.

— Ще три-чотири місяці, — озивається Лосано до Лаури, котра ставить тарілки на стіл під навісом. — А тоді зможемо перейти на той бік, здається, там тепер спокійніше.

— Можливо, — відповідає Лаура, — втім краще не думати про це, ми вже стільки разів помилялися.

— Так. Але ж не залишимося ми тут назавжди полювати на щурів.

— Це краще, ніж перейти на той бік невчас, бо тоді вони полюватимуть на нас, мов на щурів.

Лосано сміється, затягує ще одне ласо. Їм направду непогано ведеться, Порсена платить за щурів поштучно, тут усі живуть з цього; поки триватиме полювання, в Калагасті буде що їсти — данська компанія, яка присилає з Копенгагена пароплави, потребує щораз більше щурів, Порсена вважає, що їх використовують для лабораторних дослідів з генетики. Хоч на це придадуться, каже часом Лаура.

З колиски, яку Лосано зладив з коробки з-під пива, чути перший протест Лауріти. Лосано зве її хронометром, бо хникання завжди починаються в ту мить, коли Лаура, скінчивши готувати їжу, береться за дитячу пляшечку. З Лаурітою їм і годинник не потрібен, вона сповіщає точний час краще, ніж сигнали по радіо, сміється Лаура, беручи малу на руки й даючи соску; Лауріта