Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

– Кого зраджує? – питаю в нього.

– Нас, дурбецело, – відповідає він.

У помешканні Лео завжди вирує життя, двадцять чотири години на добу. У цю годину надворі після школи бавляться діти, і зелені галявини під деревами заливає сміх і виски. Старші катаються на велосипедах і скейтах по саморобних смугах перешкод, спускаються бетонними сходами, ризикуючи розсердити купку літніх людей, які сидять на лавочці, намагаючись усотати якомога більше вересневого тепла. З відчинених вікон ллється музика, білизна тріпоче на балконах багатоповерхівок, які височіють ген до самого неба.

Лео живе на дев’ятому поверсі довгого низького будинку з лоджіями, що виходять на зелені насадження.

Ліфт скрегітливий, повільний і тхне сечею.

– Тож ти тепер зброєносець Аарона? – питаю врешті-решт Лео. Усю дорогу додому ми гомоніли як завжди: про репетиції, футбол, дівчат, музику, а потім, коли ми зайшли в його під’їзд, він просто замовк. Жодного слова.

– Річ не в тому, – каже він.

– А в чому річ?

– Люди його поважають, Редлі, – каже він. – За те, хто він є, за те, що він зробив.

Я терплю цілий поверх і нічого не кажу.

– За те, що він продавав наркотики й побив когось так, що той ледве не помер?

– Той тип знав, чим ризикує. То не був просто випадковий перехожий. Тут на вулицях іде війна.

Мені хочеться розсміятися, але я не знаю, як він відреагує, і в чомусь він має рацію. Протягом цього року на вулиці щодня когось різали. У нас навіть збори були в школі. Складали кошти на те, щоб встановити металодетектор на центральному вході, що дуже тупо, бо в цій будівлі з десяток виходів.

– Але ж ти не член банди, – натомість кажу я. – Ти – гітарист, і дуже хороший. Хіба воно того варте? Зв’язуватися з усім цим?

Коли ліфт, здригнувшись, зупиняється, Лео дивиться на мене довгим важким поглядом.

– Редлі, ти просто нічого не знаєш про моє життя. Та ти й мене не знаєш.

– Редлі! – Мама Лео широко посміхається, побачивши мене. – Лишишся на вечерю?

Я – той типовий хороший друг, якого мами завжди раді бачити, бо якщо я поряд, це означає, що їхні діти не беруть участі у бандитських війнах після школи в середу ввечері.

– Дякую, місіс Кроуфорд, – кажу я, – на жаль, не можу.

Вона змінюється на обличчі, і до смутку домішується тривога. Лео не знає, як йому пощастило, що його мамі не байдуже.

– Розкажи мені, як там Наомі. Я телефонувала Джекі, але вона не бере слухавки. Я її не звинувачую, можу тільки уявити, як їй важко.

– Усе й досі без змін, – кажу я їй, – і раптом вона обі-ймає мене й шепоче на вухо:

– Рада тебе бачити, тебе так довго не було. Придивися за моїм хлопчиком. Я за нього хвилююся.

Вона відпускає мене.

– Що ж, у будь-якому разі добре, що ти тут.

Я мовчки киваю на знак того, що обіцяю зробити все можливе, але що, як Лео має рацію і я зовсім його не знаю?

Аарон розвалився на стільці в кутку, підклавши руку під коліно, – грає на приставці. На екрані кілька мультяшних гангстерів падають від його автоматної черги.

– Так! Покидьки! – горлає він до Лео. – Заходь, бро, глянь, як я прикінчу тих довбо…

– Привіт, – кажу я.

Аарон скоса зиркає на мене.

– Що це в біса таке? – питає він, дивлячись на мене. – О, чорт, мене вбили!

– Я Редлі, – кажу йому. – Ми з Лео друзі.

– Редлі грає в нашій групі, – додає Лео, ніби не хоче визнавати нашої дружби.

– О, так, – каже Аарон, обводячи мене очима з голови до п’ят. – Крутий у тебе вигляд… Редлі.

– Дякую, – кажу я, і він усміхається.

То був не комплімент.

– Як життя? – Намагаюся завести невимушену розмову.

– Було б кращим, якби не доводилося говорити з тобою, – каже він, кидаючи джойстик, коли його знов убивають. – Можеш, будь ласка, прибрати це звідси, бро?

Я не одразу розумію, що я і є «це», яке треба прибрати.

– Ти не проти, якщо я запитаю тебе дещо про навчання в Темзькій школі? – Хотілося б мені говорити не так офіційно, але річ у тім, що гангстерська мова з моїх вуст звучала б іще смішніше.

– Ну, я намагався якомога рідше там бувати. – Аарон сміється, а Лео дивиться на ноги.

– Ти пам’ятаєш Карлі Шилдз?

Аарон дивиться на мене, схиливши голову.

– Так, гарна дівчина. Справжня цукерочка. Ми трохи були разом. Так, то було сумно.

Ніжність у його голосі, у його посміщці дивує мене.

– Аароне! – гукає мама з кухні.

– Чорт, ну що? – гукає він у відповідь. – Дістала вже.

– Слухай, забудь, – кажу я, встаючи. – Лео, ідеш зі мною до Роуз?

– Так, мабуть. – Лео підводиться.

– Мені було кепсько, коли вона покінчила з собою, дуже сумно. Вона була класна, знаєш? Якийсь час мені було з нею круто. А потім, коли в неї дах поїхав, вона кинула мене.

– Дах поїхав? – намагаюся говорити не надто зацікавлено.

– За кілька днів до цього в неї щось із головою сталося. Я це пам’ятаю. Вона була зовсім інша.

– Справді? Тобто?

– Вона прийшла до мене й запитала, чи знаю я когось, хто може вбити людину на її замовлення. Сказала, що в неї є гроші.

– Що? – дивується Лео.

– Думаєш, я брехло? – одразу нападає Аарон. – Я сказав типу, ні, мала, але тепер думаю, що треба було взяти ті гроші, прийти по них вона вже не зможе.

Вона змінилася. Вона була налякана. Вона бажала комусь смерті…

– Здається, у неї зовсім дах поїхав, – кажу я. – Ну що, Лео, ходімо?

Лео встає, але Аарон зупиняє його рукою.

– Нє, Лео. Ти нікуди не катиш, бро. У нас інші плани.

– Але ж я тобі не потрібен. – Лео переступає з ноги на ногу.

– Один хрін, потрібен ти мені чи нє, ти – мій брат. І ти йдеш.

– Ясно. – Лео сідає на стілець. – Звичайно.

– Напиши мені потім, – кажу я.

– Звісно.

На мить я думаю, чи не лишитися мені, що, як моя присутність допоможе? Дозволити Лео перетнути межу, повернення з-за якої немає, – найменше, чого мені хотілося б.

– Я можу…

– Ні, ти, опудало, не потрібне, – каже Аарон. – Ти мене